подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, – випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.
– Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.
– Ви!.. – гукнув на їх Порох.
Діти поховалися.
– Луципір! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дітям – то й нема?!.
– Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.
– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.
– Сидіть! – обернулась до дітей.
Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.
– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…
Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?… Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?… Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся – і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, Боже! де ж твоя правда?… – шепче Чіпка. – Де її шукати?…» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от і він
