крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?
– Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
– Ці ти не здурів, бува?… Ну?… Сип… Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:
– На! та давай швидше! – і швиргонув через стіл свиту.
– Сцо мені з твоєї свитки?… Вона мені непотрібна…
Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу…
– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?… Він заставля…
– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…
– Сип… сип, – запорощала жидівка. – Скілько з сипати?
– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.
– Ну, цетвертину всиплю…
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.
Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.
– А що це, Чіпко? І ти вже?… – обізвався. – Вип’ємо, значить?
– Вип’ємо, – понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: – вип’ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…
Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.
Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, – вони шукали собі оселі
