заховатись часом від лихої години?… Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі: в жидів дрова рубати, в людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане, або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – вулиця, друга – шинок… Тільки на вулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити – собаки стягнуть; посеред вулиці – наїде хто, а хоч не наїде – волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався – шинок… І за шию не ллє, й тепло, й людно… Є де, хоч не розкішно, спочити під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір’ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує: то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки – за упокой раба божого, за здоров’я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей – їсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер строюжене нещастям, серце – і потоваришували… Цілий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, – та знову в шинок… Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:
– Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…
Стрівають люди, жалкують, розпитують…
– Та як же?… як же?… – розказує кожному з плачем Мотря, – любий та милий був, а то ж зразу… на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?…
– Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрі…
– Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гіркими докорами очі вибиваю… Та що з того?… Сказано: як об стіну горохом!..
– То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холодній! Витверезвиться – опам’ятається, а то йому вже памороки забило…
Послухала
