знову за своє:
– Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля – що?… Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі – усе пропало… усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих…
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.
– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… – Чув, Микито? рушай!
– Підожди трохи, – одказує Микита.
– Чого?… Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:
– Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував – замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню – чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’яніший землі…
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
– Що це, сину?!. на яких це радощах?…
Чіпка сів на лаві, схилив голову…
– Де це твоя свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…
– Свитка?… шапка?… Нема!.. Нащо вони?… Навіщо все, коли… у-у… у… – завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:
– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?… Людський попихач, наймит?… Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався…
– А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей
