де ж ті п’ять карбованців – на смітнику знайдеш?
– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…
Грицько мовчав.
– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля…
– Добре… Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.
– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре! Що там нам його молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!
– То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.
– Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.
– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, – одмовив Матня.
– Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, – каже Пацюк.
– Од тієї, що за хліб вип’ємо?
– Може, й од тієї! – вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
– Погуляємо? – запитали ті стиха.
Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
– А скільки? – пита Матня.
– Три карбованці.
– Мало, – каже Пацюк.
– З червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.
Вернувся Грицько втретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:
– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!
– Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип’ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч…
XVIII. Перший ступінь
Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи,
