воно як! Дуже цікаво, – пробурмотів Лікар. – А багато ти бачив аварій, кораблів, що потрапили в біду?
– О, безліч разів, – відказав мартин, – шторми, нічні зіткнення, кораблі, що йдуть на дно в тумані, і все таке інше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася біда на морі.
– Ох, – видихнув Лікар, відірвавшись від веслування. – Поглянь, я чую запах печінки й бекону, ці помідори пасуватимуть до них ідеально. Ти завітаєш і пообідаєш разом із нами? – запросив він мартина. – Я хотів би більше почути про твоє життя при кораблях. Ти подав мені одну гарну ідею.
– Дякую, – відповів мартин. – У мене й самого вже в пузі бурчить. Ви дуже ласкаві. Це буде перший раз, коли я їстиму флотську їжу всередині корабля.
Прив’язавши каное, вони піднялися на плавучу пошту й усілися обідати за столом на кухні.
– Ну то що, – сказав Лікар мартинові, щойно вони зайняли свої місця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самі робите, коли стоїть така погода? Я маю на увазі, ви ж нічого не можете бачити в тумані так само, як і моряки. Чи можете?
– Ні, – підтвердив мартин, – бачити ми справді нічого не можемо. Але ж Боже мій! Якби ми були такими безпорадними в тумані, як моряки, ми б постійно збивалися б з путі. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне місце і нариваємося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорі повітря чисте й прозоре. І тоді знаходимо дорогу, як і завжди.
– Розумію, – кивнув головою Лікар. – А як зі штормами: що ви робите, аби вберегтися під час шторму?
– Ну, звичайно, під час шторму, сильного шторму, навіть морські птахи не завжди можуть летіти куди хочуть. Ми, мартини, ніколи не намагаємося прорватися наперекір справжній бурі. Буревісники інколи ризикують, а ми ні. Це занадто виснажливо, і навіть якщо ти можеш час від часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зі штормом, просто даємо йому нести нас, куди йому заманеться. А потім, коли вітер ущухає, повертаємося й продовжуємо свою подорож.
– Але ж це відбирає багато часу, чи не так? – уточнив Лікар.
– Ясно, що так, – погодився мартин, – трошки часу ти втрачаєш. Але, знаєте, ми дуже рідко дозволяємо штормові заскочити нас зненацька.
– Як це? Що ти маєш на увазі? – здивувався Джон Дуліттл.
– Ми наперед знаємо, де шторм, іще до того, як налетимо на нього. Тож просто обходимо його стороною. Жоден досвідчений морський птах ніколи вам не влетить стрімголов у сильний шторм.
– Але ж звідки ви знаєте, де знаходиться шторм? – запитав Лікар.
– Ну, – розпочав мартин, – я гадаю, що у нас, птахів, є дві великі переваги над моряками, для того щоб визначати, коли й де очікувати негоди, – це наш гострий зір і досвід. По-перше, ми завжди можемо піднятися високо в небо й оглянути поверхню моря на віддалі в п’ятдесят-шістдесят миль. І якщо помічаємо, що наближається буря, можемо розвернутися й втекти від неї. А ми здатні
