style="font-size:15px;"> Між тим, в українській літературі немає митця більш несподіваного і загадковішого, ніж Валер’ян Підмогильний.
Портрет Зігмунда Фройда в його кабінеті говорить багато про що. І в першу чергу, опосередковано, звісно, про те, що в основу багатьох творів Підмогильного ліг саме фройдівський психоаналіз.
Підмогильного називають попередником екзистенціалізму – філософії існування, що досліджує людину, як унікальну духовну істоту, здатну до вибору власної долі. І це справедливо, бо зближує творчість Підмогильного з творчістю французьких екзистенціалістів Альбера Камю і Жан-Поля Сартра, які з’являться десятиріччям пізніше.
Устами героя свого роману «Місто» Підмогильний розкриває свій людинознавчий дослідницький дар: «Людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми». Образно кажучи, Підмогильний ставить людину перед самим собою – і нема чого ховати. Чого варте одне тільки зізнання Підмогильного: «Кожен рядок писався власною кров’ю»…
Однак, спроби пояснити феномен Підмогильного натикаються на науковоподібні коментарі і загальні фрази висновків. Ось як виглядає одне з досліджень – приготуйтесь: «Індивідуальна мікросоціологічна динаміка на рівні колективного несвідомого породжує нові стереотипи, детерміновані добою». В іншому дослідженні – суцільна казуїстика на кшталт «наратив апокаліпсистичності», «об’єкт компаративного зіставлення», «парадигми з позиції екзистенціальної». А ось і висновок: «…маскулінність як основна категорія гендерності, що поряд із фемінністю може виражати гендерну ідентичність людини». «Was ist das?» промовив би Підмогильний, почувши таке про себе…
Вірне налаштування на сприйняття творчості Підмогильного дає дослідження його творчості, яке здійснив видатний український літературознавець, що жив і творив у США, Юрій Шевельов (Шерех): «Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю і тверезістю бачення. Але разом з тим він був людиною свого покоління, і поділяв з ним гіркий оптимізм його і його тверезе сп’яніння творчістю… Підмогильний належав до покоління «приречених» (і не тільки через політичні обставини), яке, попри все, «творило і горіло», прагнуло правди і не боялося страху. Його песимізм був творчий, а оптимізм трагічно-гіркий. Бо це було покоління справжніх людей». І тому, здавалося б, дрібні подробиці часу, в якому в якому він жив і творив, набувають несподіваної виразності, пояснюючи особливості його світосприйняття.
І останнє попередження. Я завжди пишу про тих «знаменитих українців», до яких маю безпосереднє або опосередковане, відношення. У даному разі, звісно, опосередковане і знаменне для мене. У нашій сімейній бібліотеці зберігаються твори Підмогильного, видані за його життя. І у кожній книзі є закладка на тому чи іншому творі, зроблена бабусею чи мамою. Багато розмов у нашій сім’ї точилося навколо його творів. Бабуся була особисто
