Це там, де мій Вася закінчив десятирічку. Там же я два роки вчилася в школі крою і шиття. Спасибі батькові – продав корову та купив мені швейну машинку», – згадувала Ганна Федорівна. Вона мріяла стати вчителькою, а пощастило тільки повчитися на курсах крою й шиття. На старенькій зінгерівській швейній машинці шила весь одяг синові (крім пальта) й обшивала односельців, заробляючи на хліб дитині й старому батькові.
Якщо хтось журився, що малувато тканини, йому говорили: «Понеси шити до Гальки (Ганни Федорівни), вона пошиє так, що і гарно буде, і тканини вистачить, і одіж буде не тісною». Майстриня до глибокої старості «шила усе сама – крім пальта». Називала машинку своєю годувальницею. Вона була дуже схожою на свою бабцю Варвару Максимівну: спокійна, урівноважена, сильна духом і з великою жадобою до знань. Варвара Максимівна також прищепила своїй онучці пошану до народної медицини, тому вона й товаришувала з сільським знахарем Лавріном Садовим, який був свекром Онисі, яку Василь Симоненко увічнив у вірші «Баба Онися».
Матері Василя Симоненка також генетично передалися мистецькі здібності роду. Тому Ганна прагнула духовного зростання. Ставши на порі, володіла гроном талантів. Усю свою молодість провела на сільській сцені, співаючи та граючи в аматорських виставах. За переказами була «неперевершеною» у ролях Наталки Полтавки, циганки Ази, інших героїнь.
Невисока, білява, із синіми очима дівчина, до того ж вельми розумна, запала в серце не одному парубкові. Багато хлопців із навколишніх сіл засилали старостів, серед них – і директор школи, й інспектор народної освіти. Та в гурті сільських парубків найбільше виділяла високого, чорнявого, вродливого Андрія Леонтійовича Симоненка із села Новаки. Він гарно малював, добре тримався на сцені.
Ганна розпізнала в ньому тонку художню натуру й обрала своїм нареченим. «…парубком Андрій залицявся відразу до двох дівчат: Марії Вобли та Ганни Щербань: обидві завагітніли. Приходив до Марії, обіцяв одружитись, якщо вона дасть грошей, щоб заплатити Ганні за відмову одруження (в рахунок аліментів), потім ішов по гроші до Ганни, кудись їздив, заводив нові залицяння до дівчат та жінок. До Ганни Федорівни та сина Василя іноді навідувався та обіцяв, що повернеться, і житимуть разом. Ганна Щербань від таких відвідин відмовилась – виростила, виховала та вивчила сина сама. На селі вважали, що Василь начебто «нагуляний», але це зовсім не так – по батькові він Андрійович, його прізвище – Симоненко. Батька мав і на нього був схожий, продовжив рід Симоненків. Але, на жаль, Василь виростав напівсиротою при живому батькові, який за чутками, останні роки життя проживав на Лубенщині»[3].
Через молодість, брак життєвого досвіду дівчина не побачила того, об що згодом спіткнулася: Андрій ще не подорослішав. Він, наче підліток, шукав насолоди в чуттєвих стосунках, тож не міг взяти на себе відповідальність за інших, створити сім’ю. Тому завжди тікав від сірості, занудливих буднів родинного життя. Обов’язки його лякали. Тому таким
