хоч хапайся за нього. «Столичная» горілка з-під поли до пива підмішується. Балачки в купки збиваються і під стелею гудуть одним великим вуликом.
Владлен замовив шашлик з подвійною порцією аджики, натрусив із перечниці у кривавого кольору приправу ще добрячу дрібку червоного злючого перцю, розбовтав усе те виделкою. Відтак зняв ножем із скалки добірні шматки свинячого пахучого м’яса, залив гарячою ядерною аджикою. Холодне пиво у великому гранчастому бокалі ще тримало тонкий обідок білої піни. Відхлебнув ковток і обережно облизав язиком губи…
– Хлопці, а що воно таке? – почув поруч голос з характерною м’якою вимовою. – Їй-бо, зроду-віку такого не бачив. Це таргани такі варені? Хіба їх їдять?
– А ви, дядьку, спробуйте! До пива ці таргани ще й як смакують! – знайомий голос начальника модельного цеху примусив Семгу напружитися, але він не озирнувся, навіть периферичний зір не сфокусував.
– Та бєрітє, бєрітє! – припрошував дядька бравий вишколений чоловік, який сидів за одним столиком з начальником, і його таки трішки було видно Владленові. – Сєвєрниє крівєткі…
– А й спробую! Ви, мужики, нежадібні, та й у мене є чим вас пригостити. Ви копчених в’юнів коли-небудь їли? Отож-бо! Я вам – до пива – по в’юнчику…
– Нічого собі, в’юнчик! І де такі ловляться?
– Та у наших мгарських озерах ще й не такі ловляться… А давайте я вам, хлопці, до пива трохи своєї домашньої плесну. Чого це – ні? Вона у мене стократ краща за казьонку.
Слово за слово… Владлен слухав і розумів, що у кожного є свої блохи, та нікому вигнати, а ось ця мгарська самогонка своє зараз зробить.
І вже за годину він утямив, що отой вишколений чоловік з російською говіркою приїхав до начальника модельного цеху святкувати день смерті товариша Сталіна. Вони, бач, цей день вважають святом.
– Хлопці, і як же воно так? Ми ж тут, як почули по радіо про смерть такої людини, то баби ревище зчинили, адже Сталін таку війну виграв, – допитувався у вже захмелілих друзів дядько з Мгаря. – А ви, бач, святкуєте… Та ще й кожного року.
– Якби він не дав жабі цицьки, ми б з товаришем до амністії не дожили, – сказав начальник цеху. – Це в Англії на честь коронації – амністія, і так – кожного року, а ми б сиділи від дзвінка до дзвінка…
Отакої, так цей начальничок із тих, хто строк мотав, вловив Семга. А якщо після смерті Сталіна потрапив під амністію, значить – із політичних, мабуть, по 58-й статті проходив. Бути того не може, щоб відповідні органи його не тримали на гачку. Шкода, що вже давно перевалило за 5 березня 53-го року. Був би живий Сталін… Хоча, геть! Тоді ж бо оці двоє десь, може, у тайзі ліс валили, і святкувати їм було б нічого. Але чому ні Хрущов, ні теперішній Леонід Ілліч за такі ось розмови не брали за барки. І, виходить, не піймавши, нічого скубти… Нікому писати папірця про цю розмову і про свято смерті. Жаль! І тут крізь роздуми він вловив фразу, яка зірвалася з вуст того, вишколеного:
