style="font-size:15px;"> – Вони дуже злякалися примірки?
– Та ні, звичайно. Їм здавалося, що це гра.
– Знаєш, мені інколи теж так здається. Навіть коли читаєш телеграми, важко повірити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцім усе врегульовано. А потім Гітлер передумав.
– І що тепер буде?
– Хтозна. Можливо, нічого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимізм. – У Берліні ще тривають переговори. Принаймні, тривали… коли я йшов з роботи.
– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?
Леґат вказав їй на заголовок у «Таймс» і стенув плечима:
– Може, й завтра.
– Справді? Так швидко?
– Він каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Наші військові експерти вважають, що йому треба три дні для розгортання танків і артилерії. З цього випливає, що мобілізацію він має оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стіл і ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобі скажу: давай змінимо тему.
Він витягнув з кишені піджака коробочку для каблучки.
– О, Г’ю!
– Воно буде завелике, – попередив Леґат.
– Ой, яка гарна! – Памела наділа каблучку, підняла долоню й почала вертіти нею під люстрою, щоб синій камінь заграв на світлі. – Ти просто диво! А мені здавалося, у нас немає грошей.
– Дійсно немає. Каблучка належала моїй матері.
Він побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стіл і поклала йому на долоню.
– Ти такий любий.
Її шкіра була прохолодною. Тонкий вказівний палець попестив його по зап’ястку.
– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом він мовив, – і провести час в ліжку до вечора. Забути про Гітлера. Забути про дітей.
– А можна якось домовитися? Ми вже тут – і що нас зупиняє?
Вона не відводила пильного погляду великих сіро-блакитних очей, і зненацька від несподіваної думки йому стисло горло: дружина говорить так тільки тому, що знає – цього ніколи не буде.
За його спиною хтось ввічливо кашлянув:
– Містер Леґат?
Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складені як до молитви, поважний вигляд з розумінням власної значущості.
– Слухаю вас.
– Даунінґ-стріт десять на дроті, сер.
Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб її почули за сусідніми столиками.
– Лиха година! – Леґат підвівся і кинув серветку. – Перепрошую. Маю відповісти.
– Я розумію. Іди і врятуй світ. – Вона помахала йому на прощання. – Пообідаємо іншим разом, – і почала збирати речі в сумочку.
– Дай мені хвилинку. – У його голосі лунало благання. – Нам дійсно треба поговорити.
– Іди.
Г’ю на мить затримався, розуміючи, що всі за сусідніми
