втрутитися, безнадійну військову позицію чехів…
Армійські формування швидкого розгортання повинні спритно й енергійно здолати прикордонні укріплення і стрімко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що їх швидко підтримають основні мобільні частини…
Для несподіваного нападу на Чехословаччину слід задіяти головні сили люфтваффе. Літаки повинні перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних військ…
Закінчуючи читати сторінку, Кедоґен перевертав її й акуратно відкладав праворуч. Дійшовши до кінця документа, він підрівняв аркуші.
– Екстраординарно, – пробурмотів дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повинні собі поставити, чи справжній цей документ?
– Мені здається, що, безперечно, так.
– Згоден. – Постійний заступник міністра знов уважно подивився на першу сторінку. – Отже, документ датований тридцятим травня.
Він вів пальцем по рядку, перекладаючи з німецької:
– «Моїм непохитним рішенням є знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення військової кампанії». Звучить цілком по-гітлерівськи. Власне, це майже дослівно те, що він заявив Горесу Вілсону сьогодні вранці. – Кедоґен відкинувся на спинку крісла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовірний, а я думаю, що так і є, постає три принципові запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали і, найголовніше, чому його передали саме вам?
І знов Леґат відчув себе винним, наче просто отримання документа ставило під сумнів його лояльність. Він би краще не замислювався над тим, звідкіля той узявся.
– Боюся, я не здатний відповісти на ці запитання.
– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаємо напевно, що існує якась опозиція Гітлеру. Кілька супротивників режиму контактували з нами з минулого літа, заявивши, що ладні повалити нацистів за умови нашої твердої позиції по Чехословаччині. Не знаю, наскільки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатів та аристократів, які мріють про відродження монархії. Це вперше ми отримуємо від них щось конкретне, хоча в листі для нас немає майже нічого нового. Гітлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.
Він зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Леґата.
– Коли ви востаннє були в Німеччині?
– Шість років тому.
– Підтримуєте зв’язок з ким-небудь там?
– Ні. – Тут Леґат, принаймні, говорив правду.
– Пригадую, після першого призначення до Головного департаменту ви були у Відні, так?
– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.
– Лишилися там друзі?
– Друзі… ні. У нас була маленька дитина, і дружина чекала на другу. Нам своїх турбот вистачало.
– Щодо німецького посольства в Лондоні – знаєте когось зі штату?
– Власне – ні.
– Тоді я не розумію. Звідки німці можуть знати, що ви працюєте на Даунінґ-стріт № 10?
Леґат стенув плечима:
– Може, від дружини? Її інколи згадують у світській хроніці.
