Римі спробуйте зустрітися з Котарбінським (Вільгельмом). Це мій давній приятель. Надзвичайно розумна і дивовижна людина, яку я вельми поважаю. Він вам усе покаже і розкаже, як ніхто! Кланяйтеся йому від мене низенько і скажіть, що я його люблю і поважаю, як і раніше. Окрім Рєпіна й Антокольського я нікого з усіх наших художників не знаю з таким же сміливим, сильним і оригінальним мисленням. Постарайтеся побути з ним весь час у Римі. Залишитеся задоволені і вдячливі», – пише в 1887 році відомий критик В. В. Стасов у своєму листі-настанові до І. Я. Ґінцбурга.
«Котарбінський – великий мрійник. Він любить мріяти про важливе і про нікчемне, серйозно і жартома. <…> Свєдомський, коли пише, працює. Котарбінський же – мріє. Мріє заразливо, без устанку і в той час, коли працює, і тоді, коли відпочиває… <…> Від усього, що він робить, віє витонченістю, ніжністю і глибоким, шопенівським, польським смутком», – пише у своєму трактаті про творців Володимирського собору В. Л. Дедлов.
«Там ми зустріли Котарбінського, який тоді ще не був знаменитістю і являв собою досить простого веселого добродія, сповненого витончених жартів. Свєдомські теж відзначалися сердечною гостинністю і привітністю до земляків. Усі були вельми прості й милі», – згадує про своє римське знайомство з Вільгельмом Олександровичем засновник і керівник Київської рисувальної школи М. І. Мурашко.
З гумором і теплотою згадував про Вільгельма Олександровича і Віктор Михайлович Васнецов. Художники заприятелювали під час роботи у Володимирському соборі. «Показуючи на фігуру поляка в “Царівні Несміяні”, Васнецов сказав: “Це я нашого Катарра пригадав, як він тяжно, немов «круль польський», вуса свої закручує і сам при цьому сміється. Так от і цей у мене: його черга смішити царівну ще не настала, а він уже уявляє себе переможцем, як «пан Заглоба» у Сенкевича. Вуса крутить – на своїх суперників згорда поглядає. Красень! Точнісінько наш Катарр, коли розійдеться і про поділ Польщі зачне говорити”», – згадує М. А. Прахов у книзі «Сторінки минулого».
До речі, про «красенів». Що стосується особистого життя Вільгельма Олександровича – знову вихід за рамки. По-перше, закохався наш герой не в когось там, а у власну кузину. Того часу римсько-католицька церква такі зв’язки категорично не схвалювала, тому дівчині довелося вийти заміж за іншого, і почуття палкого художника могли б стати початком трагічної, але досить поширеної повчальної історії про безнадійність першого кохання. Та Котарбінський і тут примудрився виламатися із загальноприйнятого сюжету. З кузиною він, зрештою, одружився. Згадував, що був щасливий у шлюбі, що все йшло легко і чудово. Легко одружився, легко розлучився, дітей так і не завів, але завжди згадував дружину з великою повагою й одною з основних її чеснот уважав відсутність у домі скандалів. А надто після того, як вирішили, що подружжю варто жити окремо і більше ніколи не зустрічатися. Одне слово, великий оригінал.
Ще один міт, який зруйнував
