style="font-size:15px;"> – Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсім як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?
– Так, отче, – відповів поважно Юліян.
– Чи ваші почування такі, що ви можете… але ні… – поправився нараз нетерпляче, – скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? Ви… ви бували у світі і, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.
Юліянове обличчя змінило колір.
– Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, – відповів він.
В його очах заблисла сльоза.
– Татунечку! – кликнула Ева, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. – Що спонукує вас ображати Юліяна таким підозрінням? – Мій коханий Юліяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..
– Так, Ево, – обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. – До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліяне, тої руки, що врятувала її раз уже від смерти чи каліцтва. В Еві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби до того ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Еві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.
– З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, – обізвався з притиском Юліян.
– Вибачте, пане Цезаревич, – обізвалася тут нараз їмость. – Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замість того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Еви і над вашою постановою.
– Я прийду в означений час за Евою, отче, – обізвався Юліян твердо, – але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловіком своєї жінки.
Їмость подивилася заляканими очима на Юліяна.
– А Ева, а весілля? – спитала майже з розпукою.
– Ева буде до того часу при вас.
Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цілою живістю своєї вдачі:
– Юліяне! – кликнула, – що тобі Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобі не відомі мої наміри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що їду на медичний факультет і що через те між мною і батьком дійшло до непорозуміння?
– На медичний факультет? – відповів він. – Так, ти говорила про це, це правда. Але тепер ти повинна зрозуміти, що твій замір мусить уступити перед іншими обов’язками. Відколи ти стала моєю, нареченою богослова, ти не можеш віддаватися медичним студіям.
– Юліяне! – кликнула Ева і сплеснула в долоні, – богословом? Ти – богословом? Відколи це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священиком. Я уявляла собі тебе не інакше як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи попом! Ні, ніколи попом!
– Попом? – повторив Юліян придушеним голосом. – Ево, схаменися,
