два рази, а на третій поверни назад»). Ті, на кого вчинено напад, повинні бути дуже рішучими або відчувати себе дуже сильними, щоб чинити опір подібному нападу зненацька; з персами це відбувається дуже рідко; і дуже часто буває так, що один туркмен успішно б'ється з п'ятьма персами, а то й більше.
Туркмени розповідали мені, що один туркмен бере у полон чотири-п'ять персів. «Часто, – говорив мені один кочівник, – перси від страху кидають зброю, просять мотузку і в'яжуть один одного. Нам треба лише зійти з коня і зв'язати останнього». Навіть не згадуючи про поразку, яку 22 тис. персів потерпіли від 5 тис. туркменів зовсім недавно, можна вважати фактом велику перевагу синів пустелі над іранцями, і я схильний думати, що навіть найсміливішого позбавляє мужності давній жах перед татарами з півночі, який увійшов в історію. І якою дорогою ціною доводиться нам розплачуватися за своє боягузтво! Можна вважати щасливим того, кого зарубали під час набігу. А безвольному, хто здається на милість переможця, зв'язують руки, і вершник або садить його в сідло, причому ноги йому зв'язують під черевом коня, або жене його перед собою; якщо ж неможливо ні те, ні інше, то вершник прив'язує його до хвоста свого коня і протягом довгого часу, а то і кількох днів він мусить іти за розбійником на його батьківщину, в пустелю.
Про участь прибулих бранців вже говорилося, я хочу описати тільки одну сцену, свідком якої був в Ґемюштепі і яку не забуду. Аламан повернувся додому з багатою здобиччю: бранцями, кіньми, ослами та іншим рухомим і нерухомим майном. Приступили до розподілу здобичі. Розділили на частки, скільки чоловік брало участь у пограбуванні; окрім того, всередині залишили купу, як я потім зрозумів, для добавки. Розбійники йшли по порядку, оглядали свою частку; перший залишився задоволений, другий теж, третій оглянув зуби персіянки, що йому дісталася, і зазначив, що його частка дуже мала. Тоді ватажок з купи, залишеної для добавки, поставив біля бідної рабині маленького осла; прикинувши загальну вартість цих двох істот, туркмен залишився задоволений. Ця сцена повторювалася неодноразово, хоч мене дуже обурювала жорстокість процедури, я не міг не розсміятися, спозираючи, як дивно складається та чи інша частка для розбійників.
Головна зброя, яка забезпечувала туркмену перевагу в розбійницьких набігах, – його кінь, і син пустелі любить його більше, ніж дружину і дітей, більше, ніж самого себе. Цікаво дивитись, з яким старанням туркмен її вирощує, як захищає його від холоду і спеки, як вибирає розкішне сідло, так що сам він у бідному рваному одязі верхи на випещеному прикрашеному коні є химерним видовищем. Але ці прекрасні тварини дійсно варті потраченої на них праці, і все, що розповідають про їхню швидкість і витривалість, зовсім не перебільшення. Туркменські коні – арабського походження, і досі прекрасні чистокровні коні називаються «бедеві», тобто «бедуїни». Коні теке дуже високі, вони гарні скакуни, але далеко не такі витривалі, як низькорослі коні йомутів.
Середня
