target="_blank" rel="nofollow" href="#n_58" type="note">[58].
Він кинув погляд у верхнє широке дзеркало і побачив, як Мері Кейт Ґріґсон передає записку своєму малому лизунчику Бренту Тенні. Малий лизунчик, йо, точно. Вони шпокаються між собою в ці часи ще до шостого класу.
Він з’їхав на узбіччя і зупинився, ввімкнувши стопові мигавки. Мері Кейт і Брент скинули очі, злякані.
– Маєте багацько за що потеревенити? – запитав він у дзеркало. – Добре. Тоді вперед.
Він розкрив складані двері і зачекав, поки вони заберуться геть к бісу з його автобуса.
9:00 ранку.
Проноза Крейґ скотився з ліжка – буквально. Сонячне світло, що било крізь його вікно на другому поверсі, було сліпучим. Голова нудотно гуділа. А той парубок, письменник, нагорі вже знай собі цюкає. Ісусе Христе, від отакого цюк-цю-цюк день у день людина може впіймати щось навіть гірше за білочку.
Він підвівся і в трусах та майці пішов до календаря подивитися, чи сьогодні не той день, що він його сам собі призначив для безробіття. Ні. Сьогодні була середа.
Похмілля в нього було не таким важким, яким воно часом бувало. Він гуляв «У Делла», аж поки там не зачинилися о першій, але мав тільки два долари і не спромігся нажебрати собі багато пива після того, як їх витратив. Втрачаю хист, подумав він, і пошкрябав рукою щоку.
Він натягнув на себе теплу підсорочку, яку носив і взимку, і влітку, надів зелені робочі штани, а потім відчинив шафку і дістав свій сніданок – пляшку теплого пива випити тут, нагорі, а даровану державою коробку вівсяних пластівців спожити внизу. Він ненавидів вівсянку, але пообіцяв удові, що допоможе їй перевернути той килим, а вона, либонь, запланувала й ще якісь клопоти.
Він не ремствував – не дуже – але це було пониженням від тих часів, коли Єва Міллер ділила з ним ліжко. Її чоловік загинув у трагічній халепі на лісопильній фабриці у 1959-му, і це доволі кумедно, ну, якщо взагалі можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У ті часи на лісопильні працювало шістдесят чи сімдесят робітників, і Ралф Міллер був кандидатом на посаду голови правління.
Те, що з ним сталося, було своєрідно кумедним тому, що на той час уже минуло сім років, з 1952-го, коли він з бригадира піднявся до головної контори, як Ралф не торкався там жодної машинерії. Авжеж, так компанія виявила людині свою вдячність, і Проноза вважав, що Ралф її заслужив. Коли підхльостувана східним вітром швидкістю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами і перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лісопильні точно гаплик. Пожежні департаменти шести сусідніх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати місто, куди вже там відривати людей на таку срану операцію, як лісопильня Єрусалимового Лігва. Тоді Ралф Міллер зорганізував усю другу зміну в пожежну команду і під його керівництвом вони змочували дах і зробили те, чого не здатні були зробити західніше Джойнтер-авеню всі пожежні департаменти разом – він збудував протипожежну
