ніж зайти до контори, якусь мить постояв на хіднику, високий чоловік, одягнений, попри спекотний день, у поміркований костюм-трійку. Він був лисий, як більярдна куля, і так само, як вона, не пітнів. Брови мав як суцільна чорна засіка, а очниці під ними ховались у глибоких темних дірах, немов дрилем висвердлених у кутастій поверхні його обличчя. У руці він тримав тонкий чорний портфель-дипломат. Коли увійшов Стрейкер, Ларрі сидів сам у своєму офісі; його секретарка на півставки, дівчина з Фелмата з найпрекраснішою парою цицеронів, які лишень можна було охопити оком, після полудня працювала на одного адвоката у Ґейтс-Фоллзі.
Цей лисий чоловік сів у клієнтське крісло, поклав на коліна свій дипломат і вп’явся очима в Ларрі Кроккета. Неможливо було прочитати вираз в його очах, і це бентежило Ларрі. Йому подобалося власне вміння прочитувати бажання у немовляче блакитних або карих очах людини ще до того, як та людина розкриє свого рота. Цей чоловік не затримався, щоб подивитися фотографії місцевих об’єктів нерухомості, що висіли пришпилені на інформаційній дошці, не простягнув для потиску руку, не відрекомендувався, навіть не привітався.
– Чим я можу вам допомогти? – запитав Ларрі.
– Мене прислали придбати житло і бізнесовий заклад у вашому чарівливому місті, – промовив лисий.
Він говорив з такою пласкою, невразливою беземоційністю, що Ларрі подумав про записані на магнітофон повідомлення, які чуєш, коли набираєш телефонний номер служби погоди.
– Авжеж, еге, чудово, – сказав Ларрі. – Ми маємо кілька гарних об’єктів нерухомості, які можуть…
– У цьому немає потреби, – сказав лисий і підняв долоню, щоб зупинити слова Ларрі.
Ларрі зачудовано зауважив, які дивовижно довгі пальці в цього чоловіка – середній палець на вигляд мав чотири чи й п’ять дюймів від основи до пучки.
– Бізнесовий заклад – це будівля поза міською управою. Вона виходить фасадом на парк.
– Йо, я це можу для вас владнати. Колишня автоматична пральня самообслуговування. Збанкрутувала з рік тому. Це буде дійсно добре місцерозташування, якщо ви…
– Житло, – перебив його лисий чоловік, – це обійстя, яке в місті називають Домом Марстена.
Ларрі занадто довго працював у цьому бізнесі, щоби його обличчя виказало почуття громового приголомшення.
– Невже насправді?
– Так. Мене звуть Стрейкер. Річард Троккет Стрейкер. Усі папери будуть на моє ім’я.
– Дуже добре, – сказав Ларрі.
Цей чоловік мав серйозні наміри, хоча б це здавалося достатньо ясним.
– Обумовлена ціна на Дім Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моїх клієнтів можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тієї старої самопральні…
– Це не обговорюється. Мені доручено заплатити один долар.
– Один?..
Ларрі подався головою вперед, як то робить
