поставила книжку стійма в себе на колінах. На торці товстого зшитка сторінок між палітурками він краєм ока помітив штамп «Публічна бібліотека Єрусалимового Лігва». Книжка називалася «Повітряні танці», його другий роман. Дівчина показала його власну фотографію на задній обкладинці, знімок, якому тепер уже було чотири роки. Обличчя виглядало хлопчачим і лячно серйозним – очі неначе чорні діаманти.
– З таких випадкових зародків розпочинаються династії, – промовив він, і хоча це було лише жартома кинуте зауваження, воно повисло в повітрі, немов глузливе пророцтво.
Поза ними купка малечі щасливо хлюпалася в дитячому басейні, а якась матінка наказувала Родді не розгойдувати сестричку аж так високо. Попри це, сестричка злітала вгору на гойдалці, пурхало платтячко, прагнучи в небо. Це була та мить, яку він пам’ятав довгі роки по тому, немов якийсь невеличкий, вирізаний з пирога часу, особливий шматочок. Якщо ніщо не спалахує між двома людьми, така мить просто ховається серед загального галуззя пам’яті.
Тоді вона розсміялася і подала йому книгу.
– Ви її підпишете?
– Бібліотечну книжку?
– Я в них її викуплю і заміню іншою.
Він знайшов у себе в кишені светра механічний олівець, розгорнув книгу на форзаці і запитав:
– Як вас звуть?
– Сюзен Нортон.
Він написав швидко, не роздумуючи: «Сюзен Нортон, найгарнішій дівчині в парку. Зі щирими побажаннями, Бен Міерз». Під своїм підписом він додав дату косими цифрами.
– Тепер ви мусите її вкрасти, – сказав він, віддаючи книжку назад. – На жаль, «Повітряні танці» вже розпродано.
– Я знайду її в якогось букініста в Нью-Йорку. – Вона завагалася, і цього разу її погляд йому в очі був трішки довшим. – Це страшенно гарна книжка.
– Дякую. Коли я беру її з полиці і переглядаю, сам дивуюся, як її взагалі надрукували.
– Ви її часто берете?
– Йой, але намагаюся відвикнути.
Вона весело вищирилася до нього, і вони обоє розсміялися, від чого все стало природнішим. Пізніш він матиме можливість подумати, як легко це відбулося, як гладенько. Ця думка ніколи не була затишною. Вона наворожувала образ долі, і зовсім не сліпої, а озброєної на 100 % розумною прозорливістю і наміром перемелювати безпорадних смертних між величезними жорнами всесвіту для виготовлення якогось незнаного хліба.
– Я також читала «Дочку Конвея». Мені вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуєте повсякчас.
– Надзвичайно рідко, – чесно сказав він.
Міранді теж подобалася «Дочка Конвея», але більшість із кола приятелів, з якими він спілкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такі вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати.
– Ну, а я навпаки.
– А новий роман ви читали?
– «Біллі сказав не здавайся»? Поки ні. Міс Куґан в аптеці
