style="font-size:15px;"> – Дідько його знає. Твій дід Ярема, бувало, казав мені, що найперше – це праця, а все інше – то пустопорожнє, марнота. Хто його знає, що вийде з цієї затії, – пробурчав татко, досьорбуючи з тарілки залишки смачнючого Дарчиного супу.
– А ти хотів би повернутися в Україну? – спитала я батька єдино для того, аби відволіктися від думок про своє ім’я.
– Хотів би. Не хотів. Звідки мені знати? Ось ми живемо тут, та й годі. Бодай би лиха якого не сталося, – пробурчав татко.
– Тату, час нині такий, що від біди не втечеш, – сказала я.
– Твоя правда. Та що ж ти тягнеш сірка за хвіст? Неси вже кашу чи що там у тебе! – раптом гарикнув батько на Дарку у своїй звичній манері.
Мені хотілося якось звернути його увагу на інше, але нічого путнього на думку не спадало. Усе, що відбувалося в політиці, було від мене так само далеко, як і від мого батька. Ми обоє були заклопотані одним – власним виживанням. І він, і я старалися, як могли, аби призвичаїтися до свого теперішнього буття, – мій батько чимдалі ставав жорстокішим, колючішим і злішим. І в цьому вбачав свій порятунок.
А я? Мені ж випала дивна доля терпіти в лоні своєму такий сильний біль, що хотілося з усього духу побігти до моря, шубовснути сторч головою у в’язку водяну пучину, аби сіллю зчистити усяку домішку зі зболеного мозку. Але я любила життя! О, як же я любила життя в усьому його розмаїтті! І часом не могла зрозуміти, чого в мені більше – цих тягучих болючих імпульсів чи все-таки жаги до життя. Я була ніби поміж двох світів, сповнених прямо протилежної енергії. Либонь, зазвичай людині невідомі такі муки, вона живе собі, позбавлена необхідності обирати той чи той бік, мене ж шматувала внутрішня суперечність – постійна боротьба між свідомістю і тілом, змученим фізичними стражданнями.
Я підвелася з-за столу – вже хотіла була рушити до своєї кімнати – дочитувати той нудний роман, коли в дверях з’явився наш конюх Ванько. Він нерішуче ступив на поріг, не наважуючись зайти. Так і стояв мовчки, аж поки на нього наштовхнулася Дарка, яка забігла до їдальні забрати порожній посуд.
– Чого це ти? – підвищила Дарка на конюха голос, хоча зазвичай собі такого не дозволяла.
– Прийшли тут. Просють, – видихнув Ванько.
Було видно, що він почувається ні в сих ні в тих у новій для себе ролі камердинера. Але відколи до міста увійшли більшовики, довелося звільнити дворецьких, аби не привертати до себе увагу. Кілька разів у дім були вломилися провісники нового життя – червоноармійці, від яких смерділо потом і самогонним перегаром, хотіли щось експропріювати, але татко у своєму звичному дусі покрив їх такими стоверхими матюками, що ті остовпіли і довго потім не наважувалися на нові спроби. Отоді батько і звелів відпустити дворецьких, щоб не муляли очі новій владі.
– Просють, – знову ледь чутно вимовив Ванько.
– Що просють? – нарешті татко звернув увагу на парубка, підвівся й
