ворога. І говорив цей Половко так, ніби чвіркав кислотою, тож коли б його ядучі слова могли матеріалізуватися, то, здається, обпекли б співрозмовника. Загалом, Андрій Дмитрович був ще тим мерзотником, попри весь його ангельський вигляд.
– Який усе-таки негідник, – сказала я.
На що батько видихнув, нервово постукав виделкою по вже майже порожній білосніжній порцеляновій тарілці.
– Почитай-но мені ліпше газету, – буркнув він.
Такі прохання я чула від нього нечасто, тому взяла з тумби газету «Дальний Восток» – одну з двох, що їх найбільше читали містяни. В око одразу впало кілька оголошень: «Проти гонореї новітній засіб “ПИЧИЛИНЪ” діє швидко і є найкращим за відгуками лікарів»; «Хіромантка МАРІЯ ГРЕЧКО відновила прийом на кілька днів. Плата за сеанс не менше 2 р. Вул. Алеутська, буд. 38, у двір 7934»; «Проти ластовиння, прищів, вугрів, різного висипу, застосовується також замість крему для обличчя закордонною аристократією, тільки МИЛО “ФЛОРА”, винахід Д. Гартмана, єдиний засіб на всій земній кулі. Настійно рекомендують багато професорів». Я перегортала далі, намагаючись знайти що-небудь варте уваги.
– А ось це цікаво, – пробурмотіла я.
Мовилося щось про останні політичні віяння. «Загальні збори української місцевої громади, що відбулися 18 серпня 1917 р., погодилися на створення Владивостоцької керівної української ради, що повинна об’єднати всі українські організації міста (громаду, українізовані військові частини, організації УСДРП і УПСР, залізничників, телеграфістів, так звану “малу громадку” на Першій Річці) і здійснювати керівництво місцевим українським політичним життям. Окружна рада має вести роботу щодо організації та національної просвіти українського населення. 12 квітня 1918 р. відкрилася її перша сесія, на якій було обрано керівний орган ради – виконком на чолі з Ю. Глушком-Мовою, який повернувся з фронту. Відповідно до цієї постанови, у 1918 р. на території Приморської області, разом з Владивостоцькою, створюються ще чотири окружні ради – Хабаровська, Нікольська, Усурійська та Іманська».
– Що за нісенітниця? Що ще за ради такі? – знову завівся татко.
Мені захотілося перечитати ще раз, проте батько й далі обурювався. Річ у тім, що лютневу революцію 1917 року місцеві українці сприйняли позитивно, виходили на мітинги. А коли виникла УНР, мітинги стали багатотисячними. Люди вимагали, щоб Далекий Схід було визнано частиною Великої України, хотіли ввести повсюдне вивчення й використання української мови, мріяли навіть створити свою конституцію. Проте усе просувалося дуже повільно, надворі стояв квітень 1918 року, а Владивосток усе ще перебував під владою більшовиків.
Мій татко був з тих, хто досі не визначилися. То він невдоволено бурчав, що червоні порядкують на Сході, не дають продиху, то заявляв, що всі ці українські рухи не варті й дірки з бублика, бо треба, мовляв, «повертатися в Україну, до своїх коренів». Як ви розумієте, переконати його в будь-чому чи бодай щось пояснити було марною справою.
