я вивільнила свою руку. І відчула полегкість.
Ми потрапили до звичайного кабінету царського чиновника. Єдине, що видавало в ньому зміни, – на місці портрета останнього царського губернатора зяяло порожнє місце: квадрат шпалер з простеньким малюнком вирізнявся насиченими барвами на побляклому тлі.
– Сідайте. – Андрій Дмитрович вказав мені на дерев’яний стілець біля столу, а сам пішов до свого робочого місця.
– Дякую, – відповіла я.
Мені все ще хотілося зрозуміти, чому раптом моя скромна персона зацікавила більшовика. Помітивши, що на моєму обличчі буквально написано це питання, Андрій Дмитрович повів далі:
– Вам, мабуть, буде цікаво дізнатися, яка була необхідність везти вас сюди, замість того, аби допитати вдома у присутності вашого батька?
На вродливому, ангельському личку Андрія Дмитровича промайнула тінь занепокоєння.
– Проясніть, коли ваша ласка, – сухувато сказала я.
– Річ у тім, що я мушу повинитися в одному своєму прогріхові, – сказав мій співрозмовник.
– Он воно що! Це в якому? – здивувалася я.
– Усе не так просто, як може здаватися, – здалека почав Половко.
– Видимість дії ще не означає самої дії, – натякнула я йому, аби не тяг сірка за хвіст.
– Якось я подумав, що душевні муки не дають мені спокою. Зрозумійте правильно, ви напевно багато різного чули про мене. Мабуть, вам плели небилиці, розповідаючи щось погане. Люди – пустобрехи, завжди готові знеславити будь-кого. Але я не такий, Тетяно. – Андрій Дмитрович уперше промовив моє ім’я, і мене аж дряпнуло по серцю – так незвично було почути його з уст цього пройдисвіта.
– Я не зрозумію, до чого ви хилите, – спокійно відповіла я, не показуючи свого збентеження.
На подібні розмови я часто натрапляла в моїх нудних романах, зазвичай їм передували рафіновані освідчення в коханні, відтак – герої мали зневажати високі почуття, а далі наставала трагічна розв’язка і чиїсь надії розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають ці словесні звороти, які – і про це завше відомо наперед – призведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважніше придивилася до товариша слідчого: його обличчя видавало в ньому благородну кров – переді мною сидів аж ніяк не робітничо-селянський нащадок. Його очі, що мить тому сяяли впевненістю, раптом сповнила незвична для чоловіка тривога, що зазвичай з’являється лише тоді, коли не розумієш, як відгукнуться тобі твої ж слова.
– Хочу зізнатися, що я за вами стежив, – видихнув Андрій Дмитрович.
Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.
– Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо? – Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.
– Це
