Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко страница 15
Зарипіла покрівля над головою. Вогонь гоготів, нахабно ширився дахом, поглинаючи крокви, бантини, сволоки. Ось уже зі стелі посипався тиньк, поставши між нами запорошеною хмарою. Це кінець. День, який триватиме вічно, позаяк він, здається, стане останнім у нашому житті.
Спробувавши підвестися, я сперлася на руки, і раптом моя долоня намацала на підлозі якусь залізяку. Придивившись, я зрозуміла, що це скоба, ймовірно від ляди, що нею прикрито лаз до підвалу. Хто там чи що – зараз мені було байдуже.
– Допоможіть мені! Сюди! – заволала я.
– Що? Що таке? – зараз же почувся голос Андрія Дмитровича.
– Хутчіш! Ми ще можемо встигнути! – Я намагалася підняти важку ляду, але сил бракувало.
Нетвердою ходою підійшов поранений слідчий. Було помітно, що пересувається він майже напомацки – одне око зовсім запливло, а на другому запеклася кров.
– Берімося за скобу! – Я кричала так голосно, що не почути мене було неможливо.
– Де вона, де? – Половко присів, намагаючись намацати залізне кільце.
– Та ось же! – Я допомогла йому, і наші долоні відчули металевий холод.
Те, що під нами вхід до підвалу, сумнівів не було, адже попри пекельну спеку від полум’я пожежі, що вирувала навколо, метал під нашими руками залишався прохолодним. Удвох ми насилу підважили ляду, і перед нами відкрилася чорна паща лазу, що вів у підземелля. Що там? Суцільна пітьма. Часу на роздуми не залишалося, тому я стала на сходи і ступила вниз.
– Ходімо. Однаково у нас немає інших варіантів! – знову прокричала я, хоча мій супутник був зовсім поряд.
Андрій Дмитрович послухав мене і, щойно прошмигнувши в черево підвалу, причинив за нами ляду. Мої очі довго не могли призвичаїтися до пітьми й розрізняли лише згустки непроглядного мороку. Я обережно спускалася сходами, виставивши руки вперед.
– Це архів. Я зовсім забув, що він тут. – Знайомий голос у густій, мов смола, темряві нагадав мені, що я не сама.
Я обернулася, але нічого не побачила. Суцільний чорний моноліт.
– Ми тут не задихнемося? – спитала перше, що