гребеня вогню – таким яскравим до болю в очах був цей безжалісний убивця.
Розділ 5. Подорож туди й назад
З Владивостока ми майже не виїжджали. Хіба що іноді я, ще маленькою, супроводжувала татка в його поїздках у село, де мешкали наші родичі. Зазвичай раннього літа ми на світанку виїжджали зі ще сонного міста: з порту долинали далекі приглушені звуки, а поодинокі містяни вигулькували з туману, ніби просочуючись крізь блакитнувато-білий серпанок, що ним шарпав свіжий морський вітерець. Чайки пробивали туманну завісу, прострілювали її, мов кулі, вилітаючи з уранішньої мряки. Тільки собачий гавкіт, що розлягався над містом, нагадував, що воно лише приспане туманом, але все ще живе.
Ми сідали в коляску, візник розкручував батога, хльостав коней, і екіпаж жваво викочувався на околицю міста, аби потім виїхати на путівець. Там нас зустрічало духовите поле з густим запаморочливим пахом квітучих трав. Півники, зозулині черевички, купчаки – їхні аромати насичували повітря, спліталися в шовковисту запашну вуаль спекотного червневого дня. Гарні то були часи. Іноді мені здається, що все хороше відбувалося не зі мною, а я прочитала про це в якійсь книжці, що її назви й пам’ять не зберегла.
Їхали ми довго. Іноді татко велів зупинятися на привал, щоб розім’яти ноги. Тоді я вискакувала з коляски і радо пробігала крізь густий зелений моріг, пірнаючи в нього мало не з головою. Потім я падала горілиць на цю м’яку ніжну перину, розпростерши руки, й дивилася в глибоке небо, яке накривало мене своєю блакиттю. Очам відкривалася чиста свіжість небозводу, здавалося, вгорі наді мною блищить гладінню блакитне озеро. У такі моменти життя сприймається як диво й дає тільки насолоду, що розбурхує чуттєву матерію душі. Я почувалася щасливою, хоча в дитячі роки людина ще не знає, що таке щастя.
У селі нас зустрічала батькова тітка баба Настася. Тяжкі роки згорбили цю невисоку, колись зграбну жінку. На голові в неї завжди був синенької барви очіпок або хустка, туго зав’язана під бороду. Пожовкле лице видавало вік, а кругленькі брунатні пігментні плямки на ньому робили бабу схожою на якусь казкову істоту. Важкі, добре помітні мішки під очима свідчили про те, що на долю жінки випало чимало прикрощів і лиха, та все ж вона вижила наперекір власній долі. Утім, хіба нині кого здивуєш лихом? Її дебелі руки, жилаві й сильні, розповідали іншу історію – про те, що вона звикла до будь-якої роботи. Баба Настася вдовувала, відколи поховала свого чоловіка, а сталося це раніше, ніж я з нею зазнайомилася.
Ми частенько навідувалися до баби на свята, й вона неодмінно вбиралася в український одяг, з керсеткою, святковою полтавською вишитою сорочкою, намистом з коралів у три разки і незмінним дукачем. Якби ми жили в Україні, навряд чи хтось би зважав на такі родинні зв’язки. Проте тут, на Далекому Сході, навіть найтонші нитки єднали нас поміж собою й багато важили для наших земляків. Тому такі поїздки мали діловий і водночас якийсь духовний
