Андрій Дмитрович.
Та я й далі стояла як укопана. Нарешті він шарпонув мене, зірвавши з місця, і ми рушили до приміщення з проломом у стіні. Вогонь палав збоку, дим проникав усюди, але порятунок, як вважав більшовик, був саме там, у сусідньому кабінеті. Я насилу пересувала неслухняні ноги, намагаючись, як уперта дитина, без всякої причини затриматися на місці. Ми перелізли через уламки стіни, розсипаної на дерев’яній підлозі. Я зірко вдивлялася вперед, намагаючись розгледіти в задимленій кімнаті темні силуети меблів. Прохід був вільний – ми увійшли до кімнати, в стіні якої зяяла наскрізна діра, спричинена вибухом. Але раптом зі стелі з тріском зірвався величезний дерев’яний сволок – зачепив по голові мого супутника, збив його з ніг, завихривши клуби пилюги і якогось невагомого, цукрово-чистого порошку, що миттєво огорнув Андрія Дмитровича, і той раптово зник, ніби поглинутий білим мертвотним озером.
Розділ 4. День, який не закінчиться
Це сталося так швидко, що я й оком не встигла моргнути, а вже Андрій Дмитрович пропав під пеленою пилюги. У вас бувало таке: хтось до вас звертається, а ви не чуєте, поглинуті власними думками? Або ви не помітили, як ішли кудись і невідомо чому опинилися в зовсім іншому місці? Або ви – ніби й не ви водночас? Мабуть, то наш розум заклинює, як двигун внутрішнього згорання, а тоді враз стопориться й ані руш. Так і я: не знаючи, що мені робити далі, заклякла на місці.
– До-по-мо-жіть… – Ледь чутний голос Андрія Дмитровича повернув мене до реальності.
Борсаючись під купою уламків дощок, що впали зі стелі разом зі сволоком, Андрій Дмитрович марно намагався підвестися.
– …о-жі… – силкувався слідчий зрушити важку балку.
Я спробувала налягти на перекриття, силкуючись його скинути, але це мені не вдалося. Треба було якось допомогти потерпілому, але як? Думки роїлися в моїй голові, але спасенної не знаходилося.
– Я не можу, нічого не можу! – розпачливо гукнула я.
– Як… ви… що… – стогнав він, намагаючись усвідомити, що відбувається.
– Цей бісовий сволок такий важкий, ніяк не можу його зрушити! – Я була у відчаї.
– Не можете? Як? – Поранений Андрій Дмитрович задихався – ядучий дим стелився по підлозі.
– Ось так! – Я не стримувала емоцій, зневірившись змінити бодай щось.
– Тоді… Тоді зіпріться на його край… А я сам спробую зрушити, – прошепотів слідчий.
Я роззирнулася по кімнаті. Справді, з тіла мого супутника балка звисала одним своїм кінцем: мені досить було тільки на неї натиснути, аби змістити центр тяжіння сволока, щоб піднявся протилежний кінець. Мені це вдалося, і Андрій Дмитрович, напружившись, нарешті скинув тягар із себе. Дим дедалі густішав, дихати ставало майже нестерпно. Я допомогла слідчому підвестися – у нього була глибока рана на голові, з якої на обличчя струменіла кров, перетворивши його на страшну червону маску. Це було жахливе видовище – заюшене лице з одним набряклим, посинілим
