марнот віднині так далеко, і залишається лише вічний супокій, адже земний шлях мій скінчено…
– Тут має десь бути гасова лампа, я пам’ятаю, бо кілька разів спускався сюди. – Голос Андрія Дмитровича урвав мої жаскі фантазії.
– Таж темно, хоч в око стрель, де її шукати? – спитала я.
– Стривайте-но, у мене є сірники. Але, чорт забирай, ніяк не можу згадати, де та клята лампа! – вигукнув Половко.
Він пошарив по кишенях, нарешті я почула, як черкнув сірник, і в підвалі заблимав мерехтливий вогник, вихопивши з темряви шереги полиць із теками і стосами паперів по три-чотири на кожній; стілець і маленький столик, а на ньому – ту таки гасницю. Я взяла сірники у свого товариша по нещастю, напомацки пройшла до столика, засвітила лампу. Нагорі щось гримнуло. Дим легенько струменів крізь вузьку продухвину, утворюючи маленьку хмарку, що кружляла під нещільно зачиненою лядою підвалу, утім далі не проникала. Це викликало у мене невиразний здогад, що десь мав би бути вихід, але де ж його шукати?
Я піднесла лампу до Андрія Дмитровича – дивитися на нього було тяжко. Кривава маска на обличчі перетворювала його на театрального актора з якоїсь містичної драми. Сорочка, піджак, навіть штани на ньому – усе було закривавлене. Я відірвала смужку від своєї сукні і приклала йому до рани. Тканина зараз же просочилася кривавою вологою. Половко уважно стежив за тим, як я намагаюся його доглядати.
– Треба б промити рану, – повчально мовила я.
Вигляд крові, попри всі мої намагання стриматися, все ж викликав спазм, і я відчула, як до горла підкотила блювота. Закашлявшись, я відсунулася. Раптом прийшло усвідомлення, що я в підвалі, поряд мене – скривавлений поранений чоловік, нагорі нуртує полум’я пожежі, і, не приведи Господи, ми тут або просто задихнемося, або – в гіршому разі – згоримо живцем. Я б назвала це нове відчуття відтермінованим страхом. Мені перехопило дух, і я сіла на долівку.
– Що з вами? – спитав Андрій Дмитрович, помітивши, що мені зле.
– Нічого… Пусте… Минеться… – намагалася я дібрати потрібні слова.
У ту мить мені здалося, що простіше було б зараз знепритомніти й отямитися потім, пізніше, коли все скінчиться. Водночас я ніби відчула на своїх плечах тягар минулих годин і подій, що їх годі було передбачити навіть у страшному сні. Я поступово осягала розумом безвихідь ситуації, що вже виходила за межі просто фатальної. Підвівшись, я присіла на краєчок стільця.
Ми знову помовчали. Дим усе прибував. Нагорі щось падало, гриміло, хоча тут, у підвалі, що був досить глибоким, відчувався приплив свіжого повітря. Варто було дослідити дальній куток, але вставати зовсім не хотілося. Андрій Дмитрович ворухнувся, зашарудів, щось дістаючи з кишені.
– Що ви там шукаєте? – спитала я, спіймавши себе на думці, що в підвалі стало по-домашньому затишно.
Пожежа палахкотіла десь нагорі, а тут було ще доволі вільготно і прохолодно. У ніздрі набилась пилюга, дихати кислим букетом плісняви було важко. Ми ніби поринули в інший світ, наповнений
