що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду? – Андрій Дмитрович завдавав ударів методично.
Я стрепенулася – тонкі, можна сказати, навіть витончені, але страшенно болючі поштовхи в животі дедалі більше нагадували про себе, адже я намагалася втікати від нав’язливих сигналів, що їх подавало мені тіло. Їхня поява і зникнення нагадували різку зміну погоди – коли ніщо не провіщало біди. Аж раптом хмари обвуглюються, перетворюються на чорні головешки, що нависають над головою: за мить чекай зливи, хоча ще хвилину тому безтурботно світило сонце. Якоїсь миті мені захотілося розповісти моєму дивному співрозмовнику про свої страждання, адже це природна потреба людини – ділитися горем. Проте я, як завжди, змовчала. Що зрозуміє цей пень, який тільки й робить, що волочиться за гарненькими дамочками, любитель швидких перемог? Він так легко може змінювати свою думку, що годі й дивуватися такому стрімкому переходу на бік більшовиків.
– Цього вам знати не обов’язково, – відрубала я.
– Ну чому ж? – Андрій Дмитрович, схоже, помітив мої вагання, тож сподівався на відвертість.
Я навмисно голосно видихнула – мовляв, скільки ще ти чіплятимешся до мене?
– Це справа державної ваги, – я намагалася оджартуватися.
– Он як. Тоді тим паче, – несподівано серйозно відказав слідчий.
Мені хотілося сказати, що спроби його марні, бо таємниця моя зі мною й помре. І я навіть відкрила рота, збираючись висловити своє невдоволення, аж раптом будівлею струсонуло, ніби стався землетрус. Не встигла я нічого сказати, як на моїх очах стіна праворуч обвалилася і звідти в кімнату метнувся стовп диму й вогню. Я впала на підлогу, на мене посипався тиньк, дерев’яне цурпалля, шматки глини, й за мить усе навколо огорнуло непроглядною хмарою. Руки інстинктивно шарили в повітрі, шукаючи бодай якусь опору. Я спробувала зрушити з місця – але куди? Усюди – крейдяна хмара, мов після виверження вулкана. Мені конче треба було відповзти, аж раптом я відчула, що ноги притисло до підлоги важкою шафою, яка налягла мені на стопу.
Це сталося так швидко, що я не встигла навіть скрикнути. Скуте тяжким страхом тіло перестало слухатися.
– Рятуйте! Рятуйте! – загукала я.
– Де ви? – почувся знайомий голос Андрія Дмитровича.
– Я тут, на підлозі, – пробелькотала насилу.
І відчула, як слідчий доторкнувся до мене, а крізь білу хмару порохняви проступив його темний силует.
– Що з вами? – Половко схопив мою долоню.
– Нога. Мене притисло, – прохрипіла я.
Він кинувся до пролому в стіні, спробував зрушити з місця шафу. Я шарпнулася вперед і висмикнула стопу.
– Що сталося? – прошепотіла я.
– Не розумію… Схоже на підрив… – відповів Андрій Дмитрович.
Ще раз сильно бахнуло – другий вибух. Долинули нестямні, страшні крики. Такі звуки можна почути тільки в найстрашнішому кошмарі. Потягло паленим. Гіркий задушливий дим повз, набирався сили і розростався на очах, поки не заповнив усе приміщення. Дихати стало нічим.
– Час
