яке було в панельці на дев’ять поверхів – стандартна блочна забудова сорокарічної давнини.
– Бабуля внучкові відписала.
– Його бабуся ніби жива.
– То по материній лінії. А спадок – від тієї, що по батьковій.
– Ясно. Ви сказали – на щастя…
– Бо можу від нього відпочити. Вадик ховається тут. Або – я зачиняю.
– Ховається?
– Наприклад, зараз заховався від ганьби. І це добре, бо очей сусідам не муляє. Та й різні журналісти-блогери не морочать голову.
Сокіл запаркувався трохи далі, за рогом будинку. Лора припустила, що розмова вийде довгою, тож дала напарникові карт-бланш у часі. Зазвичай у таких випадках Богдан зачинявся в салоні, вмикав тихенько будь-яку радіохвилю й дрімав під звуки.
– Ви ще сказали – зачиняєте…
– На ізоляцію. Тільки так можу впоратися.
– Із чим? – Лору дратувало, коли треба було витискати слова по краплі.
– Господи, – Зоя витягла з сумочки цигарки. – Ви не проти?
– Навіть якщо проти – ви ж усе одно закурите.
Зоя прикурила від дешевої запальнички, випустила дим убік.
– Хочу кинути. Навіть іноді вдається. Та хіба з усім цим… А! – Вона приречено махнула рукою.
– То з чим не впораєтеся? – нагадала Лора.
– Вадик – алкаш, – просто пояснила Зоя. – Зараз це не модно. Тим паче для чоловіків його віку.
– Йому, здається, двадцять шість…
– Двадцять сім. Уже.
– Що значить – не модно? Що ж тоді модно?
– Наркотики. – Зоя знову затягнулася. – Принаймні в їхньому віці. Добре, хоч у мене татко бухав.
– О, Господи! – вирвалося в Лори. – Даруйте, але чому – добре?
– Знаю, як дати цьому раду. Мама зачиняла батька у квартирі, коли йшла на роботу. Проблеми, звісно, – ми ж усі разом жили. З Графом легше. Сама його сюди заганяю. Він мене слухає, хоч і бурчить.
– Бо ви – старша?
– Не починайте. – Зоя глянула на кінчик цигарки, збила нігтиком попіл. – Вік не має значення. Вадим усіх слухає. А ще – час від часу тікає, як сам каже, до себе, на свою територію. Щось йому муляє. Точніше – муляло.
– Зараз не муляє?
– Дев’ять місяців я мала спокій, Ларисо Василівно…
– Лора, – м’яко поправила Кочубей.
– Дев’ять місяців, – повторила Зоя. – Знаєте, як ми познайомилися? Влаштувався водієм на мою фірму. За якийсь час на нього поскаржилися пасажири: п’яний на маршруті. Поговорила з хлопчиною перед тим, як вигнати, бо розмова в мене коротка. А потім, не повірите, так жаль його стало…
– Чому ж – повірю. Ваш чоловік – із тих, кому треба дружину й маму в одній особі.
– Не коментую. – Зоя докурила до фільтра, витягла з сумочки паперову серветку, акуратно загорнула
