Знаю, що таке навмисне вбивство. Ніколи не захищатиму того, хто забирає людські життя свідомо. Разом із тим вірю: слідство у справі вашого сина розібралося. Якби були найменші підозри, Зою б узяли в розробку. Вивели б на чисту воду, засудили б.
Чи Лорі здалося, чи сила Віриного погляду враз послабшала.
Наважившись знову глянути на неї, побачила не хижачку, що огризається на порушників спокою її житла й потомства. Тепер навпроти сиділа небезпечна отруйна змія, котра не поспішає атакувати – лише сичить, показуючи тонкий роздвоєний язик. Таким чином підкреслюючи небезпеку.
– Досі не можу второпати, навіщо я вам потрібна.
– Наприклад, хочу знати, що сталося між вами чотири роки тому. Віро Леонідівно, я сама була невісткою…
– Були? – Її брови скочили догори.
– Для чоловікової матері нею залишаюся. Він загинув, на Донбасі. – Лора не розуміла, навіщо почала говорити про себе, тим паче з цією непривітною особою, тому швидко зажувала тему. – Словом, я досі підтримую з нею стосунки. Проте ми й до того не часто бачилися. Мама… його мама жила… живе в селі на Чернігівщині. Ми нечасто її навідували разом. Я не можу довго бути в селі, там щось на мене тисне, така моя природа. – Тема вперто тримала, тож краще не опиратися, довести до кінця. – Вона теж нечасто гостювала в нас, у Києві.
– Мені нецікаво, – нагадала Віра. – До чого ви завели оце? На жалість тиснете?
Кочубей поволі почала закипати. Вона й слідчою не дозволяла розмовляти так із собою довго нікому. Особливо незнайомим людям, підозрюваним і навіть свідкам. Але посада дозволяла підносити голос, міняти тон, домагатися свого й переважувати. Тепер, коли стала приватною особою, погони й посада не захищали. Саме беззахисність змусила Лору стати в розмовах більш гнучкою, частіше схилятися до компромісів, домовлятися. Проте це зовсім не означало, що вона довго дозволятиме хамити собі.
Хоч мусила визнати: пані Домонтович по життю звикла домінувати, тиснути, ламати через коліно, в такий спосіб домагаючись свого.
– Здається, я починаю розуміти Вадима Графа, – мовила Лора сухо, повільно роблячи наступ. – Ні на чию жалість я не тисну. Жаліти мене, шановна, не треба, обійдуся. Лише посилалася на власний досвід стосунків невістки зі свекрухою. Здебільшого вони не миряться, знаю чимало таких випадків. І ваші стосунки із Зоєю – яскравий приклад. Але що вам зробив її теперішній чоловік? Заступив місце вашого сина? Хіба колишня невістка підписала кров’ю обітницю більше не виходити заміж? Чи шукаєте винних у тому, що вас не пустили поховати єдиного сина? То мстіться керівництву Качанівської колонії, там у начальників свої таргани. – Вона з кожною фразою говорила впевненіше, тепер немов забивала слова молотком. – Ви, громадянко Домонтович, безпідставно залякали не знайому вам раніше людину. Нехай для війни чи миру з колишньою, так-так, колишньою невісткою ви придумали собі якісь формальні підстави. Та через вас у Вадима Графа – нервовий зрив. А це, своєю чергою, зіпсувало не лише його кар’єру. Нехай охоронець
