style="font-size:15px;"> І все ж перед тим, як хряснути дверима, вигукнула коротко й люто, куди саме Лорі треба йти.
– Чому я повинна тут лишитися?
– Не ти. Ви. Вдвох із Соколом.
– Йому все одно. Тільки за щастя. Я це знаю, а віднедавна – й ти. – Кочубей натякнула на чернігівську пригоду, коли Богдан напився на радощах, що жінка не контролює, й загримів у тюремну камеру за дурною підозрою в навмисному вбивстві. – Мені поясни, яка така гостра потреба. Я не проти відряджень, ти знаєш. Не люблю гри в темну.
Гайдука довелося чекати аж до шостої вечора. У міжчассі Лора вирішила пообідати, бо зайняти себе нічим не могла. Сокіл повіз у те саме кафе, і вона не мала сил та бажання опиратися. Хай краще знайоме місце, ніж розчарування в незнайомому.
Обіцяний у меню бульйон з індички на смак виявився бульйоном із курки. Оливкової олії, зазначеної там-таки, взагалі не було, ще й у грецький салат замість фети чи бринзи поклали нарізаний нерівними кубиками звичайний жовтий сир. Подвійна кава не врятувала репутацію кавоварки. Та в цілому страви виявилися їстівними, а Сокіл узагалі пішов перевіреним шляхом: замовив таку саму піцу й запив колою. Відтак подався в машину розв’язувати кросворд, бо, схоже, встиг виспатися. Лора ж змушена була сидіти в залі, пити чай і чекати, поки шеф зволить нарешті згадати про них.
Та приїзд Гайдука не втішив: Лора мусила лишитися в Житомирі ще на день.
– Тут нормально? – Він покрутив головою, критично роздивляючись інтер’єр. – Може, інше місце пошукаємо?
– Не дури голову. І не зістрибуй з теми. Тут нормально, хоча нормально в кожного своє.
– Терплю я твоє хамство, Ларисо Василівно, й сам собі дивуюся.
– Ти, Даниле Семеновичу, ще справжнього хамства не чув. Можу підкинути. Познайомишся з громадянкою Домонтович. Стільки нового про себе дізнаєшся за короткий час…
– Лоро, – тон шефа звучав миролюбно. – Можу лише подякувати тобі за вроджену делікатність. Дуже вдячний за те, що з начальством не гарикаєшся при всіх. Інакше моя репутація суворого й справедливого керівника пішла б прахом. І все-таки лишитися до завтра – не прохання.
– Наказ?
– Скажімо так: рекомендація. То їдемо чи тут сидимо?
– Дивлячись, чого ти хочеш. Поїсти – ось меню. Поговорити – народу тут, як бачиш, небагато.
Підійшла вже знайома кирпата офіціантка.
– Два бутерброди з ікрою і сто грамів віскі. – Гайдук не дивився в меню.
– Нема, – дівчина сказала з відчутним смутком.
– Нічого нема? – здивувався шеф.
– Віскі нема. Коньяк може бути. А бутербродики – з рибкою, сьомга. Піде?
– Несіть, – змирився Гайдук і, коли дівчина залишила їх, нахилився до Лори через стіл. – У банку тут є квартира, службова. Для подібних випадків. Щоб не шукати щоразу готелі. Ти ж не любиш готелів, апартаменти – ласкаво просимо.
– Ти
