style="font-size:15px;"> – Переваги потойбіччя, – поважно відповів батько.
– Гаразд, я тебе вислухаю, а потім ти даси мені поспати, бо я дуже виснажений. Обіцяєш?
– Присягаюся! – батько вдав, ніби плює на підлогу. – Так-так, як же мені почати?
– Може, поясниш свою присутність?
– На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку відпустку.
– Маленька відпустка… Як в армії?
– Ні, але вважай так, якщо хочеш.
Варто було батькові змовкнути, як Тома вибухнув сміхом.
– Ти закінчив кепкувати з мене? – поцікавився Реймон.
– І як тобі могло таке спасти на думку? Я посеред ночі розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здається, мої печалі ще не завершилися, – додав він, витираючи очі тильним боком долоні.
– Ти потрібен мені, аби закінчити справу, від якої залежить моя вічність.
– Ну звісно, тепер усе зрозуміло! Тебе відрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своїх пацієнтів. Такий собі Дон Кіхот. І ти вирішив, що син непогано впорається з роллю Санчо.
– Годі вже клеїти дурня, справа термінова.
– Що може бути термінового, коли ти мертвий?
– Одного дня ти зрозумієш, і сподіваюся, це трапиться якомога пізніше. То дозволиш мені все пояснити чи й далі перебиватимеш через кожне слово?
Тома погодився замовкнути. Він не сумнівався, що переживає чудернацький сон, від якого рано чи пізно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки він слухав батька.
– Ми з твоєю матір’ю давно перестали бути справжньою парою.
– Теж мені новина. Ти пішов з дому за десять років до смерті.
– Я кажу про інші часи. Невдовзі після твого народження від нашого спільного життя не лишилося нічого, крім дружби.
– Дякую. Якби в мене був психіатр, то така інформація забезпечила б йому розкішну пенсію ще до кінця мого лікування.
– До твоєї появи на світ усе було інакше. У ті роки ми щиро кохали одне одного, але з часом віддалилися. Частково в тому є і моя провина.
– Що ти маєш на увазі, коли кажеш «частково»?
– Я зустрів іншу жінку.
– У тебе була інтрижка? Та невже. Ти, який мав бажання і хист спокушати все, що траплялося на твоєму шляху, вважаєш це одкровенням?
– Ти помиляєшся щодо мене. Я любив подобатися, але ласим до дівчат не був. А щодо мого великого кохання, я так і не зміг його прожити. Мабуть, саме тому воно і не згасло.
– Це та анестезистка з лікарні, яка дивилася на тебе голодними очима? Я завжди підозрював, що між вами щось є.
– Ти пам’ятаєш Віолетт?
– Щоразу, коли я приходив до тебе на роботу, вона гладила мені голову, неначе я пудель, сюсюкала й казала, що я – викапаний ти.
– Та ні, йдеться не про неї. Може, у нас і була маленька пригода, але вона минула без наслідків.
– Для
