знаємо.
– Ми тієї жінки навіть не бачили! Просто одного дня Монті написав із Каїра, що тепер у нього є син. Він так само міг і з очерету його дістати, як Мойсея.
Хлопець почув, як трохи вище рипнула підлога, і зиркнув туди, де починалися сходи. Його заскочила Лілі, пильно дивилася на нього понад перилами. Вона спостерігала, вивчала його, мов якусь екзотичну істоту, якої раніше не бачила, і тепер намагалася визначити, чи він небезпечний.
– Ой! – вигукнула тітка Емі. – Ти не спиш!
Дядько з тіткою щойно вийшли з кабінету й стали попід сходами, дивлячись на нього. Обличчя в них були дещо стривожені: він же міг підслухати всю їхню розмову.
– Ти добре почуваєшся, любий? – спитала Емі.
– Так, тітонько.
– Уже так пізно. Може, знову ляжеш?
Та він не поворухнувся. Затримався на сходах, уявляючи, як може житися з цими людьми, що можна дізнатися від них. Можна цікаво провести літо, аж поки мати не приїде по нього.
– Тітонько Емі, я прийняв рішення, – мовив він.
– Щодо чого?
– Щодо літа й того, де я хотів би його провести.
Вона негайно припустила найгірше.
– Я тебе прошу, не квапся! У нас дуже гарний будинок, просто над озером, і в тебе буде своя кімната. Хоча б у гості приїдь, перш ніж остаточно вирішувати.
– Але ж я вирішив залишитися з вами.
Його тітка замовкла, ошелешена. Тоді її обличчя осяяла усмішка й вона поспішила вгору сходами, обійняти його. Від неї пахнуло милом «Дав» та шампунем «Брек» – так звичайно, так пересічно. Усміхнений дядько Пітер тепло поплескав його по плечі – то був його спосіб привітати в родині нового сина. Їхня втіха була схожа на павутиння з цукрової вати, вона затягувала до їхнього світу, складеного з любові, світла та сміху.
– Діти будуть такі раді, що ти поїдеш з нами! – сказала Емі.
Хлопець зиркнув угору, але Лілі вже не було. Вислизнула непоміченою. «Доведеться за нею пильнувати, – подумав він. – Бо сама вона вже пильнує за мною».
– Тепер ти частина родини, – проголосила Емі.
Поки вони всі разом піднімалися нагору, вона вже взялася розповідати про плани на літо й усі ті місця, які вони відвідають, усі ті особливі смаколики, що вона для нього зготує. Голос у неї був щасливий, в ньому навіть проривався сміх – точно мати з новонародженим.
Емі Сол і не здогадувалася, що саме вони збиралися привезти до свого дому.
2
ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ.
Можливо, це була помилка.
Докторка Мора Айлс затрималася біля дверей Церкви Богородиці Божественного Світла, не певна, чи варто заходити всередину. Парафіяни вже зібралися, тож вона стояла сама серед нічної темряви, і сніг, шепочучи, падав їй на непокриту голову. Крізь зачинені двері долинуло, як органістка почала грати гімн «Adeste Fideles»[1], – це означало, що всі вже всілися. Якщо вона хотіла до них приєднатися, був саме час увійти.
Мора вагалася, бо насправді
«Adeste Fideles» («Прибудьте всі вірні») – традиційний різдвяний гімн у християнстві західного обряду.
