стає тільки гірше», – подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.
– Що таке? – запитала.
– Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…
– Хіба сьогодні не твоє чергування?
– Ріццолі, це нас усіх стосується. – Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: – Це з наших.
З наших. Коп.
– Хто? – запитала вона.
– Єва Кассовіц.
Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».
– Ріццолі?
Вона прокашлялася.
– Давай адресу.
Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.
– Пробач, мамо, – сказала Джейн. – Я мушу йти.
Та лиш виснажено знизала плечима.
– Авжеж. Іди.
– Поговоримо, коли я повернуся.
Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»
Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:
– Це все дуже невчасно.
Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»
– Можу затриматися, – мовила вона. – Не чекай на мене.
11
Мора вийшла з «лексуса». Під чоботами затріскотіла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Сніг підтанув у теплі дня, та сутінки принесли з собою жорстокий холодний вітер, і калюжі перетворилися на лід: у спалахах численних патрульних автомобілів усі поверхні небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарі й поїхав, вимахуючи руками, щоб утримати рівновагу, а фургон криміналістів занесло боком так, що він мало не врізався в бампер патрульної машини.
– Пильнуйте, док! – гукнув з того боку вулиці патрульний. – Один офіцер уже послизнувся. Здається, зап’ясток зламав.
– Хтось мав би посипати дорогу сіллю.
– Еге ж, – пробуркотів він. – Хтось мав би. Бо ж місто сьогодні, вочевидь, з роботою не впоралося.
– Де детектив Кроу?
Коп махнув рукою в рукавиці до ряду елегантних будинків.
– Сорок перший номер. За кілька будинків звідси. Можу вас провести.
– Ні, дякую. Я впораюся.
Докторка Айлс замовкла, коли з-за рогу вивернула ще одна патрульна автівка й стала на узбіччі. Вона нарахувала вже принаймні вісім патрульних автомобілів на вузькій вулиці.
– Треба буде дати дорогу фургону з моргу, – завважила вона. – Усім патрульним обов’язково тут бути?
– Так, – відповів коп. Щось у його голосі змусило жінку озирнутися на нього. У різких спалахах синіх вогнів його лице вкривали похмурі тіні. – Ми всі маємо тут бути. Ми завинили перед нею.
Мора
