виють, – завмирав не дихаючи, зіщулювався в теплий клубочок…
І солодко-лячно було, і страшно-вабно. І хотілося подивитися, а хто ж то виє – зима-зимонька чи вовки-сіроманці? – і лячно було й до віконця підійти, на світ білий – навіть серед ночі од снігів та заметілі білий, – подивитися. А тим часом нянька, стара, довгоноса сіверянка, схожа на відьму з передань, розказувала княжичу, котрий скрутився біля неї клубочком, про крилатих і багатоголових огнедишних зміїв – Горинича, Тугарина, Зміулана, які налітали на Русь із свого страшного Степу – цур йому!
І хлопчик ледве дихав, сторожко прислухаючись то до розповідей няньки, то до слюдяного віконця терема, за яким чи заметілі вили, чи вовки-сіроманці, чи біси літали та відьми на помелі. А мо’, й крилаті змії підкрадалися, ось-ось готові вергати всеспопеляючий вогонь із своїх пащек – багатоголові ж!
У його тоді небагатому лексиконі слово «половець» було найстрашнішим. Рівнозначним зміям гориничам і тугаринам.
За роки свого дитинства, що минало на Сіверщині, де були правічні ліси з непроходимими хащами, повними усіляких страхіть, маленький Ігор не раз, здригаючись, чув розпачливі крики городян:
– Половці!!!
– Людолови прийшли!!!
І це було рівнозначно крикові, що прилетіли змії гориничі.
Отець-князь спішно збирав рать і вирушав у похід – виганяти з Сіверщини й Чернігівщини (разом із тамтешнім князем) людоловів із Степу. Коли вони брали верх і поверталися з добром («Багаті вежі взяли!..») і полоном, а коли й половці, як орда виявлялась великою, і тоді русичі потрапляли в полон, і їх доводилося викупляти з неволі – якщо вдавалося.
Іноді половецькі орди, як об’єднувалося по кілька їхніх ханів – гориничі, тугарини сущі! – брали в облогу Новгород-Сіверський, і тоді стріли їхні, бувало, й на міських вулицях падали… Місто рятував глибокий рів та високий і потужний вал з дерев’яними стінами нагорі, куди висипали чи не всі городяни, займаючи у загородах місця разом з воїнами батькової дружини – відбивалися хто чим міг і як міг. Слава Богу, кочовики так жодного разу й не зуміли увірватися до міста – горішок виявився не по їхніх зубах! Та вони, степовики на конях, зброя яких лук, меч, шабля, спис, – і не вміли брати міста. Та ще такі укріплені, як Новгород-Сіверський. Полякавши городян, погаласувавши кілька день побіля валів, спаливши посади, знімалися й хмарами сунули на беззахисні села…
І села гинули, як із снігової хвищі, виринали жахні потвори в кожухах і баранячих кудлатих шапках, білі від інею на своїх низькорослих, але таких витривалих і прудких конячках, теж обледенілих, обліплених снігом…
Нападали і весною, і влітку, і восени (взимку їм, хоч і сніги лежали великі, все ж було зручніше – ріки замерзали, і не треба було шукати переправ). Хати горіли, кочовики вбивали чоловіків, жінок та дітей брали в полон і, женучи той полон разом із кіньми та худобою, зникали, як привиди, у своїх степах побіля Дінця…
Часто руські князі,
