і кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й північ… Мене ще насварять, що ти до півночі не спиш.
– Як виросту, я стану великим київським князем!
– Дай Боже нашому теляті вовка піймати.
– Буду, буду! І зміїв гориничів тоді, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всіх, всіх зміїв повбиваю – як стану великим київським князем – отак!..
Лихими знаменнями привиджувалися Русі крилаті змії. Ось один із записів Літопису руського:
«У рік 6652 (1144). Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небу до землі немов круг вогняний, і сталося по сліду його знамення у вигляді змія великого, і стояло воно в небі в денну годину і розійшлося».
І далі Літопис додає:
«У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі по черево, на Великдень».
Всі були певні, що сніги ті глибокі, а з ними і хурде-лиці-віхоли, коли й світу білого не було видно, морози тріскучі, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь приніс крилатий змій.
То був метеорит, такий великий, що коли він падав, видно було його диск. Але загаченій снігами Русі, що відрізана була від інших країн і народів лісами дрімучими, в небі ввижалися змії крилаті.
У Київській Русі, від її утворення й до загибелі, великих князів, старших у державі русичів (жаль, що вони так і не стали монархами і єдиновладними, з сильною централізованою владою, царями-імператорами, що пізніше врятує Московську Русь від розпаду і перетворить її на Російську імперію), за роки 912 – 1246 було чимало. Числом 88. За 334 роки набралося вісімдесят вісім великих князів, які за рідкісними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих і недалеких удільних князьків – так званих молодших, – які постійно уявляли себе єдиними владиками Русі й успішно її розвалювали. Багато з них були на київському столі двічі, тричі, чотири рази. І навіть шість разів, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навіть аж дев’ять разів, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумів уберегти свою державу від міжусобиць, що й стали причиною її занепаду.
Але було їх – починаючи від Олега Віщого – 912 р. і закінчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 році посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича, і Київська Русь як єдина держава припинила своє існування під ударами монголів, – повторюємо, вісімдесят вісім.
Ігор, син Святослава, спершу княжич без уділу, потім князь новгород-сіверський, ще нікому не відомий, але до біса гоноровий, чий уділ межував з немирною Половеччиною і потерпав од неї чи не найбільше, вже тоді збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» і, звичайно ж, на білому коні в’їхати до стольного граду Києва і стати вісімдесят дев’ятим великим князем київським…
І навести нарешті лад на Русі. В юності, бачачи, як слабне і кришиться держава на ворогуючі між собою шматки, уламки чогось ще вчора цілого, він про це щиро мріяв. І вірив: боги покликали його, молодого князя
