щось із двигуном, так тут можна допомогти. Степане, – звернувся він до Лукова, – ти глянув би, що воно там таке. Він у нас на тракторі працює, – пояснив голова льотчику. – Будь-яку машину розбере і знову збере.
– Ламати – не будувати, – підтвердив Луков і, діставши з бокової кишені своєї засмальцьованої куртки розвідний гайковий ключ, рішуче посунув до літака.
– Е-е, не треба, – поквапно зупинив його льотчик. – Це не трактор, а літальний апарат.
– Різниці немає, – все ще не полишав надії Луков. – Що там гайки, що тут. В один бік крутиш – закручуєш, в інший бік крутиш – відкручуєш.
– Вам треба було не тут сідати, – сказав голова, – а біля Старо-Клюквиного. Там і МТС, і МТМ – ураз би полагодили.
– Коли змушений сісти, – терпляче пояснив льотчик, – вибирати не доводиться. Побачив – поле не засіяне, і сів.
– Травопільної системи дотримуємося, тому й не засіяно, – сказав голова, виправдовуючись. – Може, хочете оглянути поля чи перевірити документацію? Прошу до контори.
– Та навіщо мені ваша контора! – розсердився льотчик, завваживши, що голова до чогось хилить, а до чого збагнути не міг. – Хоча зачекайте. У конторі телефон є? Мені подзвонити треба.
– Чого ж одразу дзвонити? – образився Голубєв. – Ви б спершу поглянули що до чого, з людьми б погомоніли.
– Послухайте, – заблагав льотчик, – що ви мені голову морочите? Навіщо мені говорити з людьми? Мені з начальством поговорити треба.
«Он яка розмова почалася, – відзначив подумки Голубєв. – На «ви» і без матюків. І з людьми балакати не хоче, а зразу з начальством».
– Діло ваше, – сказав він приречено. – Тільки, я гадаю, з людьми погомоніти ніколи не завадить. Люди, вони все бачать, усе знають. Хто сюди приїжджав, і хто що казав, і хто кулаком по столу грюкав. Ет, що там казати! – він махнув рукою і запросив до себе в бідарку. – Сідайте, одвезу. Дзвоніть, скільки хочете.
Колгоспники знову розступилися. Голубєв послужливо підсадив льотчика в бідарку, відтак виліз сам, від чого ресора з його боку геть прогнулася.
2
Черговий по частині капітан Завгородній у розстебнутій гімнастерці і давно не чищених, укритих товстим шаром пилу чоботях, змучений спекою, сидів на ґанкові штабу і спостерігав за тим, що відбувалося перед входом до казарми, де розташувалася комендантська рота.
А відбувалося там от що. Червоноармієць останнього року служби Іван Чонкін, маленький, кривоногий, у гімнастерці, що збилася під паском, у пілотці, насунутій на великі червоні вуха, і в обмотках, які сповзали, стояв струнко перед старшиною роти Пєсковим і злякано дивився на нього запаленими від сонця очима.
Старшина, вгодований рожевощокий блондин, розсівся на лавочці з нефарбованих дощок і, заклавши ногу на ногу, посмоктував цигарку.
– Лягти! – неголосно, наче знехотя, скомандував старшина, і Чонкін слухняно гепнувся на землю.
– Відставити!
