доповім командиру.
– От і гаразд, – зрадів майор. – Ви самі йдіть і доповідайте йому від свого імені. Ви черговий по частині і маєте право. Постривайте, Завгородній. Як же ви підете? А раптом у частині щось трапиться?
Але Завгородній уже не чув його, він вийшов і щільно зачинив за собою двері.
Приблизно через годину він повернувся у штаб із командиром полку підполковником Опаликовим та з інженером полку Кудлаєм. У штабі на той час виявився ще й підполковник Пахомов, командир батальйону аеродромної обслуги. Він з’ясовував із начальником штабу якісь свої справи і, коли з’явився Опаликов, хотів піти, але той його затримав. Стали обговорювати, як бути. Кудлай сказав, що на складі запасних частин немає, а в дивізії раніше, ніж за тиждень, не одержиш. Завгородній запропонував відстикувати крила, повантажити літак на автомашину і привезти сюди. Начальник штабу запропонував тягти літак на буксирі, чим викликав презирливу посмішку Завгороднього. Пахомов мовчав і щось відзначав у своєму блокнотику, виявляючи сумлінність у службі.
Опаликов слухав радників насмішкувато. Відтак підвівся і пройшовся з кутка в куток.
– Заслухавши й обговоривши всі ці нісенітниці, які кожен з вас виклав згідно зі своїми здібностями, я дійшов висновку, що літак ми залишимо на місці до прибуття двигуна. Якщо тягти його сто двадцять кілометрів на автомашині, від нього зостануться самі дрова. А поки що там треба поставити караул, хоча б від пацанів, аби не розтягли дошку приладів. Це тебе стосується, – він махнув рукою в бік Пахомова.
Підполковник Пахомов поклав блокнот на підвіконня і підвівся.
– Даруйте, нічого не вийде, – несміливо сказав він.
Хоча він за званням був рівний Опаликову, віком старший і безпосередньо йому не підкорявся, проте відчував перевагу Опаликова, знав, що той ближче до начальства, раніше за нього стане полковником, і тому звертався до нього на «ви».
– Це чому ж не вийде? – нетерпляче запитав Опаликов. Він не любив ніяких заперечень.
– Уся комендантська рота другий тиждень у караулі, і змінити ніким. – Пахомов узяв блокнота і зазирнув у нього. – Семеро в лазареті, дванадцять на лісозаготівлі, один у відпустці. Усі.
– Ну хоча б одного можна знайти? Хоча б завалящого котрогось. Хай він там поспить біля машини, лише було б з кого спитати.
– Жодного, товаришу підполковник, – при цьому Пахомов так жалісно кривився, що не повірити йому було просто неможливо.
– Так, справи кепські, – замислився Опаликов і враз вигукнув: – Ура! Знайшов! Послухай-но, пошли ти цього… як його… боєць у тебе є такий зачуханий, кіньми їздить.
– Чонкін, чи що? – не повірив Пахомов.
– Звичайно, Чонкін. До чого ж усе-таки я розумний чоловік, – здивувався Опаликов і ляснув себе долонею по лобі.
– Так він же… – спробував заперечити Пахомов.
– Що – він?
– На кухню дрова нікому буде возити.
– Незамінних людей у нас немає, – сказав командир полку.
– Ця теза була апробована.
