батальйону оголосити вам подяку з занесенням до особової справи.
– Служу трудовому народу, – тихо сказав Балашов.
– Сідайте, товаришу Балашов, – і своїми вузькими пронизливими очима старший політрук огледів бійців, які сиділи перед ним. – Хто хоче далі розвинути думку попереднього промовця?
Чонкін сіпнув рукою. Ярцев помітив.
– Товаришу Чонкін, як накажете розуміти ваш виразний жест? Може, ви знову боретеся з жуком?
– Запитання, товаришу старший політрук.
– Прошу, – політрук широко всміхнувся, всім своїм виглядом показуючи, що, звичайно, Чонкін може задати тільки дуже просте запитання і, можливо, навіть дурне, але він, Ярцев, мусить опускатися до рівня кожного бійця і роз’яснювати незрозуміле. І він помилився. Запитання, можливо, було дурне, але не таке просте.
– А правда, – запитав Чонкін, – що в товариша Сталіна було дві дружини?
Ярцев зірвався на ноги так різко, наче йому в одне місце ввіткнули шило.
– Що? – заволав він, тремтячи від люті й переляку. – Ви що верзете? Ви мене в цю справу не вплутуйте. – Він негайно збагнув, що сказав щось не те, і зупинився.
Чонкін розгублено кліпав. Він ніяк не міг зрозуміти, чим викликана така лють старшого політрука, і спробував пояснити своє запитання.
– Я, товаришу старший політрук, нічого, – сказав він. – Я тільки хотів попитати… Мені казали, що в товариша Сталіна…
– Хто вам казав? – закричав Ярцев не своїм голосом. – Хто, я вас запитую? Із чужого голосу співаєте, Чонкін?
Чонкін безпорадно озирнувся на Самушкіна, той спокійно гортав «Короткий курс історії ВКП (б)», наче все, що відбувалося, зовсім його не обходило. Чонкін розумів, що, коли послатися на Самушкіна, той відмовиться не зморгнувши. І, хоча Чонкін ніяк не міг дотямкувати, чим саме викликаний такий неймовірний гнів старшого політрука, йому було ясно, що Самушкін його знову підвів, можливо, навіть більше, ніж тоді, коли влаштував «велосипед».
А старший політрук, зірвавшись на крик, ніяк не міг зупинитися, він лаяв Чонкіна на всі заставки, що ось, мовляв, до чого призводить політична незрілість і втрата пильності, що такі, як Чонкін, дуже цінна знахідка для наших ворогів, котрі тільки й шукають найменшу щілину, куди, не гребуючи ніякими засобами, можна пролізти зі своїми підступами, що такі, як Чонкін, ганьблять не лише свій підрозділ і свою частину, а й узагалі всю Червону Армію.
Важко сказати, чим скінчився б монолог Ярцева, якби його не перебив днювальний Алімов. Видно, Алімов біг аж від містечка, бо довго не міг перевести подих і, приклавши руку до пілотки, важко дихав, мовчки дивлячись на Ярцева. Його поява збила Ярцева з пантелику, і він запитав роздратовано:
– Що там?
– Товаришу старший політрук, дозвольте звернутися, – Алімов сяк-так віддихався.
– Звертайтеся, – стомлено сказав Ярцев, опускаючись на пеньок.
– Рядового Чонкіна за наказом командира батальйону викликають у казарму.
Цій
