назад на ліжнику, зосередившись, намагаючись згадати, відтворити у своїй пам’яті ту страшну картину, – вона, здається, хотіла, але не встигла до мене підійти, тому що ти увійшов до кімнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?
– Думаю, що, не дивлячись на всі перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана і схлипувала, от я і вирішив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальність.
Мечислав стояв біля ложа, а його тінь, яка відбивалася від камінного вогнища, простягнулася у напівтемряві кімнати, яку окрім каміна освітлювали дві маленьких лампадки. Тінь статурного воїна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальній стіні, байдуже спостерігаючи за всім, що відбувалося у напівтемній кімнаті.
– Так, я відчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира і мимоволі зробила порух лівою рукою, щоб доторкнутися до того місця на правому плечі, де донині вона відчувала дотик.
– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сідаючи назад на ложе і погладжуючи руку дружини, спробував заспокійливо усміхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто їй цього не треба.
– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись і з відчаєм промовила Ладомира.
Жінка спробувала підвестися на ложі, але Мечислав зупинив її порухом руки, ніжно доторкнувшись до її щоки.
– Лежи, заспокойся і не говори таких слів, це небезпечно, – приклавши палець до її губ, прошепотів Мечислав, – окрім того, якби Богиня хотіла тебе забрати, то ні я чи будь-хто інший не зміг би стати їй на заваді. А раз ти тут, зі мною, значить, вона щось інше хотіла сказати. Можливо, попередити, від чогось застерегти.
– Ой, лячно мені, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру і Родену, – знову схлипнула жінка, а у її очах світився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всі онуки твого батька залишилися сиротами. Це прокляття, про яке я чула неодноразово.
Після цих слів Ладомири у кімнаті запанувала важка мовчанка. Мечислав піднявся і мовчки відійшов у дальній куток кімнати, за палаючим каміном. Кімнатний морок поглинув його.
Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловіка. Вона миттю зіскочила із ложа і, дрібочучи ніжками, підбігла і притулилася до спини Мечислава, обхопивши його обома руками. Так вони простояли кілька миттєвостей.
– Із самого дитинства я чую про якесь прокляття над родом Поклінних. Що жінки із цього роду або які долучилися до родини, родять сина і йдуть геть у інші світи, – стоячи обличчям до стіни, почав говорити Мечислав, – я довго міркував над почутим і мені до цього дня здавалося, що я знайшов вихід. Я був певен, що доля поступилася мені, вказавши вірний шлях.
Мечислав повернувся обличчям до дружини і взяв її обома руками за плечі, уважно подивився у вічі, наче там намагався розгледіти страшну відзнаку Мари. Але на нього дивилися чисті, омиті сльозами, жіночі очі. Ніякої відзнаки у них не було. Він пригорнув до себе дружину і міцно її
