одруження. Я знаю, як це було. Більше того, мені відомі причини, за яких я одружився на моїй маленькій бранці.
Мечислав ступив крок до Ладомири, усміхаючись і маючи намір обійняти її і пригорнути до себе, щоб заспокоїти. Але жінка знову ступила крок назад, не давши можливості здійснити чоловікові задумане. Ладомира обіперлася обома руками у груди Мечислава, з наміром зупинити його наступ.
– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив їй долонею рота.
– Твої слова не є добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам і вони вирішують наші долі. Кого забрати у світ пращурів, кого залишати жити у нашому світі. Також творячи ту чи іншу справу, ми виконуємо волю Богів. І також ми даємо життя або позбавляємо когось його, лише за згоди Богів, – Мечислав говорив, з усіх сил намагаючись достукатися до свідомості своєї жінки.
Він взяв її обома руками за плечі і струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад і її тіло раптом обм’якло у сильних руках воїна. Жінка опустила голову і вперлася лобом у груди чоловіка. «Моя ніч. Зовсім не такою я собі її мислила. Мріяла про міцні чоловічі обійми, але зовсім не такі, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жінки. Все те, що так сильно турбувало і хвилювало жінку ще кілька хвилин тому, видалося таким неважливим і якимось відчуженим і далеким.
Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловіка, вже не слухаючи слів Мечислава, який все говорив і говорив. Він її переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла і мовчала. Її охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зітхнула і глибоко вдихнула повітря. Їй у ніздрі, разом із повітрям, залетів запах чоловічого поту, який ішов від тіла її чоловіка.
Вдихнувши ще раз, жінка стрепенулася, підняла голівку і подивилася у вічі чоловіка. Що вона там хотіла побачити, вона, мабуть, і сама не знала. Тепер Ладомира притулила свій пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.
– Вже, мабуть, вода для купелі захолола, а ми тут стоїмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зі своєю дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима і винувато усміхнулася.
Мечислав, ошелешений несподіваною переміною у настрої дружини, якусь мить мовчки постояв, кліпаючи повіками, а тоді схаменувся і також усміхнувся у відповідь.
– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотіла жінка, – коли я тебе побачила у вікні, то зразу навіть не повірила, що то ти. Думала, маришся ти мені вже. А коли усвідомила, що то ти направду, то моє сердечко так забилося, що думала, воно розірве мені груди з радості.
Ладомира щебетала і щебетала, а воїн, полегшено зітхнувши, підхопив її на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись відчуттям близькості жіночого тіла, переповненого збуджуючим жаром, а тоді ступив крок і поніс її через опочивальню до передпокоїв, де вже, мабуть, згас камін і захолола вода для купелі.
Ладомира ж міцно обхопила чоловіка за шию,
