від жалю, що його любий син, його надія і радість, не може собі, через те таємниче прокляття, дозволити бути щасливим.
– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподівано навіть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав наміру запитувати сина.
Святовид нічого не відповів батькові, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитає саме це. Він лиш заперечно хитнув головою і пришвидшив хід свого коня, даючи зрозуміти батькові, що подальша розмова на цю тему не є доброю підставою для продовження бесіди.
Далі знову їхали мовчки. Кілька разів пришвидшувалися, переходячи на стрімкий галоп. Святовид, коли стрімка хода коней стихла, примружив повіки, вдаючи, що його долає сон, а сам намагався вгамувати душевний біль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкі душевні муки, які були на який час притихли, залишаючи у спокої молодого волхва.
Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще більш нестерпною була думка, що їхні стосунки можуть наразити дівчину на те страшне і невідоме родинне прокляття Поклінних. А Святовид цього не міг допустити.
Чаруна нічого не знала про прокляття, тому їй здавалася дивною поведінка Святовида. Вона ніяк не могла зрозуміти, що за перепона стоїть між ними, заважаючи їм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид її кохає. В той же час вона відчувала його душевні муки і не розуміла їх. Тому одного разу Святовид почув слова, які хоч і болем розкраяли його серце, але дали можливість йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш поріг моєї оселі до тих пір, поки сам не зрозумієш, чого ти хочеш. Тобі варто вирішити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далі мучити себе і мене своїми незрозумілими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобі з тим жити, а я спробую тебе забути і житиму, як житиму».
Ці слова були останніми, які він чув від Чаруни. Неодноразово він поривався заїхати до неї, щоб побачити хоч на одну мить, але великим зусиллям волі зупиняв себе. Адже, поставши на її порозі, треба було дівчині щось сказати, а він поки не мав, що їй відповісти. Святовид не міг зробити того вибору, до якого вона його підштовхувала. Тому змушений був і надалі оминати поріг оселі коханої.
– Дрімаєш, брате, – від несподіванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.
– Ні, не дрімаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш міркую про життя своє.
– От і я тим самим займаюся цілий ранок і всю дорогу, – розуміюче кивнув головою когортний командир.
– А що тобі міркувати? У тебе все добре. Маєш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успішно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усміхався, щоб, бува, брат не помислив, що він йому заздрить.
– Воно то так, але і не так, – зітхнувши, промовив Мечислав, а потім на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слідкував за тим, як ти спілкувався
