розпалюючись, проголошував все нові і нові запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.
– Або замовкни, або заспокойся і говори тихіше, – різко перебив брата Святовид, – я, так само, як і ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.
Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бік старого боярина. Той продовжував вести бесіду із теперішнім переяславським посадником, щось жваво йому оповідаючи.
– Що тебе так стурбувало? Що не дає тобі спокою? – під’їхавши впритул до Мечислава, запитав Святовид.
– Те саме, що й тебе, – промовив когортний командир, уважно дивлячись у очі брата.
– Те, що й мене? – здивовано запитав молодий волхв.
– Так, – вкотре кивнув головою Мечислав, – я бачив очі Чаруни. Вона страждає і не розуміє причин вашої розлуки. Вона не розуміє, а я розумію. Це все те родинне прокляття…
– А тобі яка до цього справа? – заплющивши очі і піджавши губи, перебив Святовид брата.
– А така, що цієї ночі до моєї Ладомири приходила Мара, – випалив Мечислав.
– Богиня? До твоєї дружини? – спантеличений почутим, волхв натягнув повіддя коня, майже зупинивши його.
– Не дивися так на мене, – відмахнувся рукою Мечислав від здивованого Святовида.
– Але ж Мара просто так, без причини, не приходить, – видавив із себе волхв, усвідомлюючи те, що йому повів Мечислав.
– І я про теж тобі речу, дорогий брате, – зітхнувши, промовив Мечислав, – боюся, що скоро знову лихо навідається до нашої родини.
Святовид мовчки підігнав коня і, порівнявшись з братом, стурбовано подивився на нього. Подивився, але нічого не сказав. Слів не було. Дивний клубок підійшов до горла. Страх заполонив його серце. Йому згадалася та єдина ніч, яку він провів із Чаруною. І хоч між ними ніяких стосунків не було, він хвилювався, чи ті палкі поцілунки не наклали відбиток прокляття на ні у чому не повинну дівчину.
– Але я не хочу, щоб моя дружина лягла на Крада, а мій син залишився сиротою, – змарнілим і недоспаним поглядом дивився з надією на свого брата волхва Мечислав, – скажи, що мені вчинити, щоб відвести біду від родини?
Святовид хотів розрадити брата, але не знаходив потрібних слів, тому, що з острахом думав про Чаруну. Вони продовжували їхати і важка мовчанка затягувалася. Мечислав приречено прийняв мовчання свого брата і різко, алюром рвонув із місця конем, помчавши вперед. Святовид також пришпорив свого коня і поскакав за братом. Вони вирвалися перед кавалькадою і якийсь час неслися вперед.
– Мечиславе, зупинися! Почекай! – почав гукати Святовид, розуміючи, що він не зможе тягатися із вправним ватагою у верховій їзді.
Ще промчавши деякий час і відстань, Мечислав стишив ходу коня і почекав, коли до нього під’їхав Святовид із докором у погляді.
– Навіщо ти бентежиш нас усіх? – захекавшись від швидкого алюру, запитав він у когортного командира. – Що батько про нас подумає?
– Подумає, що ми безголові бешкетники, –
