жертву. «Що скаже Ярило? Чи засіє Він ниву багатим врожаєм?» – з острахом міркували присутні, роззираючись навколо, розуміючи, що сьогоднішня жертва особлива і важка, як для людей так і для Богів. Багато хто із присутніх мирян здивовано роззиралися, поглядом виглядаючи Великого князя. Але марно. Володимира Святославовича сьогодні ніхто не бачив на святилищі.
«Недобре, що Великий князь відсутній на Великодній жертві», – так міркували майже всі, хто прийшов до того місця, де жили Боги. Міркували, але висловити цю думку вголос поки що не наважувався ніхто. Так само як ніхто не наважувався запитати: «А чому відсутній Великий князь київський Володимир Святославович? Яка нагальна причина змусила його оминути стороною одну з найважливіших жертв року? Адже саме від цієї Великодньої жертви залежав майбутній врожай і спокій у всій державі!»
І коли більшість присутніх навколо святилища за теремним двором, із болючим сердечним щемом, вже були переконані, що Боги сьогодні будуть невблаганні, як раптом, через пелену густих хмар прорвався радісний і живий сонячний промінчик. Цей провісник тепла і світла впав посеред капища, на срібну голову подоби великого Бога, а звідти відбився на обличчі Святозара. Верховний волхв полегшено зітхнув і важко, втрачаючи останні сили, опустився на коліна, поклавши долоні на жертовний Алатир-камінь, наче намагаючись віддати Богам останні криваві краплини зі своїх долонь.
Боги прийняли його жертву. А хіба могло бути по-іншому? Це ж була його власна жертва. Кривава жертва Верховного волхва землі Київської, Святозара Світлого.
Так вже повелося в цих землях, що Святозар завжди приносив в жертву Богам, поряд з іншими дарами, кров. В більшості випадків це була кров тварин, але Перуну він завжди приносив людську кров. Особливо в ті дні, коли Великий князь готувався до походу на чужинців, або святкував перемогу над ними. Тоді людська кров річкою розтікалась по капищу. Це була кров полонених воїнів. Але раз у рік, на початку весни, тоді коли Великодній день перемагає ніч, Святозар приносив у жертву свою власну кров. Він вважав, що саме навесні, коли все починає розцвітати і пробуджуватися до життя, Богам треба приносити якусь особливу Великодню жертву, а саме для Ярила. Щоб увесь рік був вдалим, родючим, і біди оминали київську землю. Тому Святозар приносив у жертву частину себе, жертвуючи свою власну кров заради процвітання та добробуту рідного краю. І Боги із вдячністю приймали це жертвоприношення, завдяки чому Великий князь київський ставав все могутнішим, а Верховний волхв, здавалося, все більше починав розуміти Богів, і відгадувати їхні потаємні бажання. Хоча сьогодні Боги довго вагалися, їх збентежила, а можливо, навіть і образила, відсутність на ритуалі Великого князя київського Володимира Святославовича. Але врешті-решт, власна кров Святозара, яка була пролита на Алатир-камінь перед Богами, переконала їх і вони прийняли цю самовіддану жертву свого вірного слуги, Верховного волхва.
Святозар втомлено усміхнувся, він
