дивних, а можливо і диких речей, які інколи не піддавалися здоровому глузду і розумінню». Але воєводі не хотілося вступати в суперечку з цією незвичною і непростою жінкою. Він достеменно не знав, чому князь Володимир був сьогодні відсутній, тому за таких непевних обставин не мав наміру щось комусь доводити. В глибині своєї ратної душі Добриня не схвалював відсутності Великого князя в такий важливий момент для всієї землі київської, у той момент, коли краще не дратувати і не сердити Богів. Тому Великий воєвода розумів, що гнів Ягни є справедливим, тим більше, що вона жінка не передбачувана і впливова. Добриня потай здогадувався, що напевне завдяки своїй дружині Святозар володіє такою неймовірно потужною силою духу, яка дозволяє йому напрямки спілкуватися з Богами.
Ягна Ясна була для усіх відомою знахаркою в цих краях. До її хатини, поблизу Лисої гори, постійно йшли люди по допомогу, але мало хто знав, що ця тендітна жінка є не простою знахаркою, а спадковою відьмою київською, яку всі боялися тому, що вона мала здатність і силу керувати природними, а особливо надприродними явищами.
Ягна ще раз тупнула зпересердя ногою, а тоді полишила у спокої Великого воєводу і повернулася до краю капища. Там вона, міркуючи про можливість залучення надприродних сил для порятунку Святозара, спробувала зосередитися. Знахарка хотіла сконцентрувати всі свої зусилля, щоб допомогти Верховному волхву піднятися і вийти зі священного кола, але вона не відчувала зв’язку із знепритомнілим Святозаром. Тоді вона почала його закликати, використовуючи спеціальний тембр голосу, що повинен був посилити проникнення до свідомості Верховного волхва. І Святозар її почув. Він стрепенувся, а тоді повільно підвів голову, щоб обернутися на закличний поклик Ягни.
І тут раптом сталося те, про що потім будуть перешіптуватися всі люди у землях київських. А всі, хто став свідками того, що вчинила Ягна, почали іншими очима дивитися на цю тендітну, із миловидними рисами обличчя, таємничу жінку. Саме в цю мить багато хто зрозумів, що Ягна не така вже і проста знахарка.
А вона, не зводячи погляду зі Святозара, наче боячись втратити той слабкий, ледь відчутний зв’язок, який їй вдалося з ним налагодити, підбігла до двох великокнязівських дружинників і стала поміж воїнами плечем до плеча. Спочатку вона схопила своєю лівою рукою праву руку воїна і підняла її догори у тому напрямку, де за хмарами мало бути сонце, а потім своєю правою рукою схопила ліву руку іншого дружинника і також направила її у бік сонця. Обидва воїни в кольчугах, вдягнутих поверх цупкої полотняної сорочки, слухняно виконували всі рухи, які їх змушувала робити стривожена жінка. Так постоявши кілька миттєвостей із заплющеними очима і шепочучи щось собі під ніс, вона різко опустила обидві руки і спрямувала їх у бік Святозара.
– Земля – наше тіло, вода – наша кров, вогонь – наша сила, вітер – наш дух, – голос тендітної жінки, який закликав на допомогу чотири стихії, линув капищем дзвінко і чітко, – дайте силу Святозару, відженіть невчасну Мару, щоб душа вогнем
