лише частини моєї крові. За зухвальство Великого князя вони вимагають у жертву моє життя».
Ця думка спочатку вжахнула Святозара, але за якусь мить він вже був готовий змиритися зі своєю долею, аж раптом перед його очима постали очі Ягни, його коханої Ягни, і до його слуху почали долинати її закличні слова. Вона кликала його, вона прохала його піднятися і йти до неї, тому що лише вона своїми таємними знаннями могла допомогти йому. Але допомогти вона йому могла лише за межами священного кола.
Всі, хто був присутній на ритуалі Великоднього жертвоприношення, знаходилися за межами священного кола. Вони бачили, що Верховний волхв не може самостійно піднятися і розуміли, що йому потрібна стороння допомога. Але з прадавніх часів було так заведено, що ніхто не має права увійти в священне коло до тих пір, поки його не залишив той, хто жертовно розмовляв з Богами. Ніхто, крім Великого князя, який не просто мав право зайти в священне коло, він мав знаходитися там під час принесення Великодньої жертви, як захисник землі київської. Але вперше за всі часи свого князювання Володимир Святославович, Великий князь київський, якого смерди називали Ясне Сонечко, був відсутній на сьогоднішньому жертовному обряді.
Ягна Ясна, місцева знахарка, спостерігала, як Святозар робив невдалі спроби піднятися. Вона бачила і відчувала його безсилля, її серце розривалося, у неї було нездоланне бажання схопитися з місця і побігти до нього, але Ягна не могла цього вчинити. Якщо вона ступить хоч крок за межі священного кола, то сьогоднішня жертва буде марною, а Святозар їй цього не пробачить ніколи. Вона різко повернулася до великокнязівських дружинників, на чолі яких стояв мужній та славетний Великий воєвода, який окрім того, ще був посадником новгородським, Добриня Ніскиніч.
– Ну і де ваш Великий князь? – з недобрим відблиском в очах прошипіла Ягна, так що аж моторошно на серці стало тим, хто почув ці слова.
Воєвода, загартований у великій кількості кровопролитних військових баталіях, спочатку кивнув головою і, приклавши праву долоню до грудей, вшанував дружину Верховного волхва, а тоді, уважно дивлячись їй у вічі, витримав важкий погляд знахарки.
– Наш Великий князь Володимир Святославович зараз у Вишгороді приймає послів візантійських, – промовив Добриня, дивлячись на Ягну з докором із-під своїх густих брів, на які нависав військовий шолом із нерухомим нанісником.
Ягна похитала головою, не дослухаючись до мовлених слів, впритул підійшла до Добрині, виставивши ліву руку уперед. Здавалося, ця тендітна жінка, зовсім не будучи поляницею, хоче здолати ратного воїна. Її повійник із тонкої і легкої тканини, увінчаний убрусом, почав послаблюватися на потилиці, тому темне як воронове крило волосся жінки з’явилося на чолі.
Дружинні воїни, смерди, закупи та челядники, одні з цікавістю, інші з тривогою дивилися на протистояння, яке раптово виникло біля святилища між знахаркою та грізним вожаком дружинної раті.
