наляжте на весла! Буря дала нам хвилину перепочинку, так в ім’я сатани, який ще держить нас на цьому світі, послужімо самі собі провидінням! Усім відомо, що коли на морі буря, то в цій вузькій протоці сам чорт ногу зламає, але ось уже тридцять років мій човен тут плаває. Хіба мені вперше змагатися із штормом?
І він далі міцно тримав у руках стерно, пильно вдивляючись то в море, то в небо, то поглядаючи на свого човна.
– Він завжди сміється з усього, наш хазяїн, – стишеним голосом сказав Томас.
– Невже Бог допустить, щоб ми загинули разом з усім отим набродом? – спитала рицаря гоноровита молода дівчина.
– Ні, ні, шляхетна панно! Ось послухайте, що я скажу. – Він притяг її до себе за стан і прошепотів їй на вухо: – Я добре плаваю – ви тільки мовчіть! Я вхоплюся за ваше прекрасне волосся й обережно допливу з вами до берега. Але я зможу врятувати тільки вас одну.
Дівчина подивилася на свою стару матір. Та стояла навколішках і просила єпископа, щоб відпустив їй гріхи, але той нічого не чув. У очах своєї прекрасної дами рицар прочитав слабкі проблиски дочірнього почуття і сказав їй стишеним голосом:
– Покоріться волі Господній! Якщо Бог покличе вашу матір до себе, то заради її ж таки щастя… на тому світі, – сказав він уже зовсім пошепки.
«Та й заради нашого на цьому», – подумав він. Адже дамі з Рюпельмонда належали аж сім ленних володінь[12], не рахуючи баронського маєтку поблизу Гавра. Дівчина з надією слухала голос, що обіцяв їй життя і кохання, і то був голос вродливого шукача пригод, юного безвірника, який, проте, вчащав до церкви, де шукав собі здобич – багату наречену, що принесла б йому дзвінкі золоті монети.
Єпископ хрестив хвилі й наказував їм утихомиритись, хоч аніскільки не вірив у те, що цей засіб подіє. Він думав про свою наложницю, яка чекала його, приготувавши розкішну вечерю; можливо, в цю саму мить вона приймала ванну, або напахчувалася, або вбиралася в оксамит, або приміряла свої намиста та інші коштовні оздоби. Далекий від думок про всемогутність святої церкви, нездатний ні втішити ближніх, ні переконати їх, щоб вони поклалися на ласку Божу, розбещений єпископ домішував до священних слів молитви слова жалю за мирськими втіхами і за земним коханням.
При слабкому світлі, що осявало бліді обличчя, можна було бачити, які різні почуття нуртують у різних душах. Зненацька хвиля високо підкинула човна, а з височини жбурнула його в провалля, і, здригаючись, як осінній лист під ударами холодного вітру, суденце затріщало біля корми, наче ось-ось мало розламатися надвоє. Розпачливі зойки приречених на загибель людей змінювалися хвилинами моторошної тиші. Прості люди в носовій частині човна становили разючий контраст із багатіями та вельможами, які сиділи на кормі. Молода мати пригортала до себе дитину щоразу, коли хвилі загрожували поглинути вутле суденце; але в її серці жевріла надія, яку заронили слова незнайомця, вона прикипіла до нього поглядом і перейнялася вірою, сильною вірою слабкої жінки – вірою матері. Покладаючи всі свої надії на Слово
