як єдиний свій безкоштовний товар. Вона жила для своєї крамниці, а її крамниця жила для Третього рейху. І навіть тоді, коли пізніше того року ввели продуктові картки, казали, що пані Діллер продає з-під прилавка деякі важкодоступні товари і жертвує гроші нацистській партії. На стіні, позаду того місця, де вона зазвичай сиділа, висіло фото фюрера в рамочці. Якщо ви зайдете до її крамниці і забудете сказати «heil Hitler», то пані Діллер нічого вам не продасть. Проходячи повз, Руді показав Лізель куленепробивні очі, що скоса поглядали на них із вікна крамниці.
– Кажи heil , коли заходиш туди, – застеріг він. – Якщо не хочеш шукати якусь іншу крамницю.
Коли вони вже проминули пані Діллер, Лізель іще раз озирнулася, та збільшені очі досі були там, приклеєні до вікна.
За рогом була Мюнхенська вулиця (головна дорога в Молькінґ і з Молькінґа), заляпана грязюкою.
Як це тепер часто бувало, вулицею на тренування марширували солдати. Струнко крокувала їхня уніформа, а чорні черевики ще більше бруднили сніг. Їхні обличчя зосереджено вдивлялися вперед.
Коли солдати зникли з виду, Лізель і групка Штайнерів проминули ще декілька вітрин і приголомшливу ратушу, яку пізніше обрубають на коліні й закопають у землю. Декілька крамниць були порожніми, а їх стіни вкривали жовті зірки і принизливі слова про євреїв. Далі по вулиці була церква, що тягнулася до неба, а її дах скидався на малюнок зі старанно викладеної черепиці. Вулиця була схожа на довгий сірий тунель – вогкий коридор, де люди зіщулюються від холоду, а кроки відлунюють так, ніби ви йдете по воді.
Раптом Руді помчав уперед, тягнучи за собою Лізель.
Він постукав у вікно кравецької крамниці.
Якби дівчинка зуміла прочитати вивіску, то зрозуміла б, що крамниця належить татові Руді. Вона ще не відчинилася, та чоловік усередині вже розкладав на прилавку якийсь одяг. Він підвів голову і помахав рукою.
– Мій тато, – повідомив Руді, і невдовзі вони опинилися серед Штайнерів різного штибу, які махали татові, чи посилали йому повітряні поцілунки, або просто стояли і кивали головою (як це робили старші), а тоді почимчикували далі, до останньої цікавинки на шляху до школи.
Ніхто не хотів тут затримуватися, проте майже всі зупинялися й озиралися. Дорога – наче довга зламана рука, а на ній – декілька будинків із пошматованими вікнами і пощербленими стінами. На дверях намальовані зірки Давида. Ті будинки стояли там, як прокажені. Гнійні виразки на зраненому тілі німецької землі – це щонайменше.
– Вулиця Шиллера, – сказав Руді. – Дорога жовтих зірок.
Внизу вулицею снували якісь люди. Через мряку вони скидалися на привидів. Не люди – лише тіні, що метушаться під свинцевими хмарами.
– Ходіть, ви двоє, – покликав Курт (найстарший із дітей Штайнерів), і Руді та Лізель швиденько підійшли до нього.
У школі Руді навмисне вишукував Лізель під
