Тихенький, коротенький смішок. – Добраніч, Saumensch .
– Добраніч, тату.
Він вимкнув світло, повернувся і сів у крісло. У темряві Лізель не заплющувала очей. Вона дивилася на слова.
Запах дружби
Навчання тривало.
Декілька наступних тижнів, а потім і влітку, опівнічні уроки починалися одразу після чергового нічного кошмару. За той час трапилося ще два випадки обмоченого ліжка, та Ганс Губерманн, як це було раніше, героїчно прав простирадла, а тоді брався до читання, малювання і розповідання. Перед ранком тихенькі голоси лунали голосно.
У вівторок, після третьої, мама звеліла Лізель зібратися і разом з нею віднести готове прання. У тата ж були інші плани. Він зайшов до кухні і сказав:
– Вибачай, мамо, та сьогодні вона з тобою не піде.
Мама не зволила навіть очей відірвати від мішка з пранням.
– Тебе хтось питав, Arschloch? Лізель, ходімо!
– Вона читає, – відповів він. Тато подарував дівчинці підбадьорливу усмішку і підморгнув. – Зі мною. Я її вчу. Ми йдемо до Амперу, вверх за течією, – туди, де я колись вчився грати на акордеоні.
Ось тепер Роза на нього подивилася.
Вона поставила прання на стіл і хвацько налаштувалася на відповідний рівень цинізму.
– Що ти сказав?
– Я думаю, ти добре мене почула, Розо.
Мама розсміялася.
– Чого, в біса, ти можеш її навчити? – Картонна посмішка. Слова нижче пояса. – Ніби сам вмієш добре читати, Saukerl .
Кухня застигла в очікуванні. Тато завдав удару у відповідь:
– Ми віднесемо твоє прання.
– Ти, брудний… – Роза затнулася. Слова застрягли в неї в горлі, вона зважувала сказане. – Щоб до смерку були вдома.
– Ми не можемо читати в темряві, мамо, – промовила Лізель.
– Що ти сказала, Saumensch?
– Нічого, мамо.
Тато усміхнувся і показав пальцем на дівчинку.
– Книжку, наждачку, олівець, – скомандував він, – і акордеон! – коли вона уже вийшла.
Незабаром вони опинилися на Небесній вулиці. Несучи слова, музику і випрану білизну.
По дорозі до крамниці пані Діллер вони декілька разів озиралися, щоб перевірити, чи мама досі стоїть біля хвіртки і спостерігає за ними. Вона таки стояла. В якийсь момент вона вигукнула:
– Лізель, тримай мішок рівно! Дивись мені, щоб жодної складочки!
– Так, мамо.
Вони зробили ще декілька кроків.
– Лізель, ти тепло вдягнулася?!
– Що, мамо?
– Saumensch dreckiges, ти ніколи нічого не чуєш! Ти тепло вдягнулася? Ввечері може похолодніти!
За рогом тато присів, щоб зав’язати шнурівки.
– Лізель, можеш скрутити мені цигарку?
Для неї не могло бути більшої втіхи.
Вони рознесли прання і попрямували до річки Ампер, що огинала місто. Вона бігла поряд, несучи свої води у напрямку Дахау, концентраційного табору.
Через
