парту і наказувала стулити рота. З іншого кінця класу Руді махав їй рукою. Лізель махала у відповідь і стримувалася, щоб не засміятися.
Удома вони з татом прочитали вже чималу частину «Посібника гробаря» . Вони обводили слова, які дівчинка не розуміла, і наступного дня записували їх на стіні у підвалі. Лізель думала, що цього достатньо. Але вона помилялася.
Десь на початку листопада у школі перевіряли знання. Одним із завдань було читання. Кожен учень мав вийти на середину і прочитати вказаний учителем уривок. Ранок видався морозним, але яскраво-сонячним. Діти із хрускотом мружили очі. Над сестрою Марією, невблаганним женцем, виблискував німб. (Мені, до речі, подобається уявлення людей про невблаганного женця. Мені подобається коса. Вона розважає мене.)
В обважнілому від сонця класі безладно вистрілювали прізвища:
– Вальденгайм, Леманн, Штайнер.
Усі вони виходили і читали, в міру своїх можливостей. Руді читав напрочуд непогано.
Поки тривала перевірка, Лізель охоплювали то гаряча нетерплячка, то нестерпний переляк. Вона страшенно хотіла перевірити свої вміння, дізнатися, раз і назавжди, чи вона чогось навчилася. Чи це їй буде до снаги? Чи вона зрівняється з Руді та іншими учнями?
Щоразу, коли сестра Марія заглядала до списку учнів, нерви, наче струни, натягувалися у дівчинки під ребрами. Вони брали початок у її животі і рухалися вгору. Незабаром вони мотузкою стиснуться на горлі.
Коли Томмі Мюллер завершив своє, далеко не блискуче, читання, Лізель обвела поглядом клас. Усі вже читали. Залишилась тільки вона.
– Чудово, – кивнула сестра Марія, уважно розглядаючи список. – Нікого не пропустила.
Як це так?
– Ні!
Голос майже матеріалізувався з іншого кінця класу. За ним виринув хлопчик з волоссям лимонного кольору, чиї худорляві коліна у штанях стукалися одне об одне під партою. Він підняв руку і сказав:
– Сестро Маріє, здається, ви пропустили Лізель.
Сестру Марію це не вразило.
Вона тряснула папку на стіл перед собою і пильно глянула на Руді, із тужливим несхваленням. Майже скорботним. Ну чому, бідкалась вона, чому їй доводиться панькатися з Руді Штайнером? Чому він не може просто не розтуляти рота? Чому, Боже, ну чому?
– Ні, – безкомпромісно відповіла черниця. Її невеликий живіт разом з усім тілом подався вперед. – Боюся, Руді, Лізель ще не зможе. – Вчителька перевела погляд убік, ніби за підтвердженням. – Вона почитає для мене пізніше.
Дівчинка кашлянула і промовила спокійно, проте зухвало:
– Сестро Маріє, я зможу.
Більшість учнів мовчки спостерігали. Декілька вдалися до майстерного дитячого вміння – хіхікання.
Сестрі Марії вривався терпець.
– Ні, ти не зможеш! Що ти робиш?
Лізель уже встала з крісла і повільно, затерплими ногами, йшла до середини класу. Вона взяла книжку і розкрила її навмання.
– Ну
