я такого не пам’ятаю. А пам’ятаю я багато чого, у чому ви можете пересвідчитися, читаючи цей опус. Ми зайшли у «свою» кімнату напроти, яка поки що була майже пуста – тільки три тіла валялися в різних кутках і нещадно хропіли. Я був такий змучений, що міг заснути в реактивному двигуні літака Міг-21, і впав десь поміж них, кладучи під голову свою торбу. Бард, судячи з усього, пішов у крайню кімнатку, найменшу за розміром і відповідно найменш придатну для розселення монголо-татарського іга. Йому було можна, бо то була його ТЕМА – привезти нас сюди.
Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які валялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до їхнього підйому, і погнали на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і крім Томаса там могла знаходитися хіба що одна особа, але вони втрьох умудрилися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодильнику. Слава Богу – там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з буханку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він вимащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, притискав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запиваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямкали, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:
– Я, я. Вундеба[8], – підвівся з табуретки, чудом не розламавши головою дверну арку, м’якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.
– Ну, шо хаванем, Кузьміч? – Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, що він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів – Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитивним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а ввечері брав гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Брайана Адамса і сподіваючись, що хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати і вони попросилися перекачумати пару днів.
– Здаров, Нікалай, – в’їдливо прошипів Бард, – как живйош?
– На-армальна, – з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.
– Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть – та куда ніть падальше. А, Калян?
– Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?
– І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? – Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард
Так, так. Чудово.
