одразу ж віддав наказ не зупинятися на ночівлю і з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегів Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здіймалися дими від не зовсім згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Дніпром, наповнивши скелі гуркотом копит кількох тисяч коней, прибули татари, прислані Хмельницьким. Джеджалій вислухав погану українську мову ватажка татар, якогось Караїм-салтана, і дав у полки наказ розвантажувати чайки. Від татарина він дізнався, що від табору гетьмана їх відділяє якихось шістдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспішитися і якомога швидше поєднати сили, щоб спільно, тримаючи в серці надію на Бога, вдарити на ляхів…», одразу ж по обіді Джеджалій вирушив на чолі своїх полків до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматів жовтою, укритою пилом стрічкою Микитинського шляху. Не відставав від них і невеличкий обоз, складений із сотні возів і татарських гарб. Вояки Караїм-салтана трималися на постріл з луку позаду козацького ар'єргарду, не поспішаючи починати більш близькі стосунки зі своїми одвічними ворогами.
Іван Богун, сидячи в сідлі, їхав поряд із сотником Охрімцем і задумливо оглядав укриті буйною рослинністю околиці Микитинського шляху. Одноманітні взимку та влітку степові пейзажі немов переродилися цієї ясної травневої днини, співаючи весні гімни пробудження зеленими смарагдами свіжої тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами і блакитними сапфірами весняних квітів, переливистим співом. Грався з козацькими хоругвами і прапорцями на верхів'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощів вітерець. Веселі переливи жайворонка у блакитній безодні неба немов акомпанували безмовній мелодії кольорів, доповнюючи феєричну симфонію дзвінким сріблом, надавали їй об'єму та реальності. Кудись вдалечінь летів табунець стрімких сайгаків, а дещо поодаль здіймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрічку шляху шурхотіли оливкові блискавки ящірок та вужів, деколи на мить показувала своє темне лискуче тіло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повні легені вдихав терпке тепле повітря і не міг ним надихатися. З насолодою підставляв обличчя вітру, і перед його внутрішнім зором поставали картини з проведеної на Січі юності.
Ось вони з Нечаєм сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних раків, і слухають ліниві розсуди Макогона та швидке торохкотіння Зорі про родючість землі Запорізького краю. Ось стоять ошелешені серед січового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись постріли гармат, які скликали запорожців на раду, а з ними басовиті перекоти військових литавр. Соколець, сонячні береги Анатолії, Павлюк… Здається, все це було лише вчора, але скільки ж років минуло від тієї пори? Батьківський хутір, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито піднята голівка та безмежно великий сум у очах, які він так любив цілувати. Але і тепер Іван не відчував
