а несли своє життя кирпатій з посмішкою та приказкою!
Мить – і залунало над рядами Вороновицької сотні, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канівцями:
Попід, попід гаєм
Та й женці жнуть,
Попід, попід гаєм
Та й женці жнуть!
А попід горою
Яром – долиною
Козаки йдуть!
Гей! Широкою
Козаки йдуть…
– Добре, дітки, от тепер любо-дорого! – гримів Охрімець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже її в чохлі нам тримати!
І от уже тріпоче над Івановою з червоним верхом і срібною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'яніє, вловивши на собі подих свіжого степового вітру. А розкотисті козацькі голоси виводять, аж хмари куріпок виринають з молодої зелені обабіч шляху:
Попе-попереду Дорошенко,
Попе-попереду Дорошенко!
Веде своє військо,
Військо Запорізьке хорошенько!
– Го-го-го! – шаленіє Охрімець. – А де ж ти, батьку, досі був?! Застоялись-мо, зачекалися! Діло буде, Богуне, справжня робота. Відчуваєш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава!
Настрій сотника, немов полум'я сухому хмизу, передається Іванові. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'яті зник коханий образ, залишивши відчуття волі й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'є, або кайдани тре! Цієї миті Іван немов побачив себе стороннім поглядом: верхи на гнідому бахматі, чия грива мало не торкається землі, з довгим держалом шитої золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очі сміються, за плечима чорним опалом відсвічує сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9] нижче червоний шовк очкура і руків'я турецьких пістолів.
– Відчуваю, Тарасе! – кричить він до Охрімця, а в небо над ними злітають нові, одчайдушно веселі рядки:
А по-, а позаду
Сагайдачний,
А по-, а позаду
Сагайдачний!
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!
Гей, долиною, гей,
Сагайдачний!
І разом із цією одчайдушно-веселою піснею прийшло до Івана відчуття сили і непереможності початої ними справи. Десятки років усвідомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, і відчуєш його – гаряче, повне надій і сподівань…
IV
На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій
